Затамовую подих перед рівнем вітрів,
Що шепотінням лоскочуть слух.
Йду крізь хащі нетутешніх лісів,
Без маршруту, без світла,
Хто веде – досі не знаю.
Чиясь музика, що їй я довірилась,
Натякає на первісний жах,
Але він обдає тверезістю дощів,
Бо вони змиють вічну облогу
Жару й туманів.
Все осяде пилом домовин,
Застигне рікою з твоїх снів.
Ти не хочеш вірити в їх очевидність,
А я ними наповню колодязь,
З нього виникне джерело.
Дороговказом, як завше, буде спрага.
Й нарешті зацвітуть макові поля,
Розквітнуть галузками квіти болю
Й спомини про втрачену вітчизну.
Тільки так я згадую, що ще можу пам’ятати.
