Іноді хочеться все забути:
Твої очі – небо над зорями,
Під вид яких так важко заснути
Самотніми темними ночами;
Волосся – ниви стиглої барви,
Таке грайливе, пишне і п'янке,
Сміх – лине на високі октави,
І образ твоїх уст – стигле гаме.
Забути, як ти твориш пензлем світ,
Мабуть, кращий і такий щасливий.
Забути характер, як той граніт
Міцний, але ж добрий і не хтивий.
Відрізати спогади про ролі,
Що граєш ти під час складних вистав.
Це ж тяжко – змінити свою волю.
Браво! Я б мабуть краще не сказав.
А ці сни? Де пустим містом удвох…
Гуляєм, ніби світ тільки для нас,
І бачимо зорі – свідки епох,
У вкутаний мріями ночі час.
А солов'їна твоя ніжна мова
Досі ехом лунає в голові.
Така чиста, як кришталь прозора.
Забути? Не забуду – вже довів.
Як же забути частину себе?
Від душі цього не відірвати…
Іноді хочеться забути все,
Та не забуть серцю, як кохати.
