Ніби іще не осінь,
лиш надвечір’я літа…
Сонця достиглу диню,
скупану в молоці,
полудень колихає
на яблуневих вітах,
променя світлий по́ніж
блимає у руці.
Лускаються горіхи,
серпень вітає Спасом,
яблука зашарілись,
пахнуть густі меди.
Збовтана тепла купіль
піниться житнім квасом,
і дітлашня грайлива
лащиться до води.
Пружна мембрана поля,
жваво кручу педалі,
змійку тонку виводить
гума тугих коліс!
Вкотре кудись втікаю
від суєти реалій –
в гори, туди, де в небо
соснами вперся ліс.
В душу мені дихне він
хвойним своїм кадилом,
у рукави й за комір
щедро сипне голок!
Скаже: «Моя дитино,
де ж це тебе носило?».
За кільканадцять метрів
мій упізнає крок.
Ніби іще не осінь,
наче уже й не літо –
ледве між них відчутний
цей надтонкий рубіж…
Жарить в обличчя сонце
жовтим своїм софітом,
серце стікає світлом,
ніби встромили ніж…
Гарно, Наталю. З ножем мабуть переграла, я так думаю...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, щиро! Це для підсилення емоцій: з рани у серці витікає світло... І смуток від прощання з літом, і радість від краси довколишнього світу - все змішалося!..
Перехід літа до осені це надто золоте із сонця і перших жовтих листків свято, а якщо ще з повними кагатами врожаю тоді подвійна насолода, як завжди живописно розмалювали
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ваша правда, Романе! Будемо насолоджуватися останніми дарами літа і першими дарами осені! Дякую щиро!