..і сидиш на своєму стільці, обхопивши руками коліна, розіп'ятий тишею,
і гортаються простору сторінки довкола твоєї маківки веселковою дзиґою,
покірно та віддано мовчить телефон, неначе чернець, що склав обітницю,
лише кров шумить у судинах,
як вода глибоко в стінах..
і не здійняти долоню, неначе смичок, і не провести нею тремтливу лінію
вздовж вигинів тіла, що пульсує під платтям хвилями обіцянок тепла і запрошень - дихати разом,
глибшають зморшок у кутиках твоїх очей зиґзаґи,
коли розчиняються двері і з першим пожовклим листям
на манжети сорочки осідає запах не її парфумів..
..правда, найважче зізнатися саме собі, у чому причина недочасно розквітлих посмішок?
навіть коли урвище зменшилось до розмірів чорної цятки, навіть коли предмети за належними їм позиціями вишукувались,
дошкуляє цей присмак гіркоти, немов опісля натще викуреної цигарки -
так смакує недосказане..
як довго ти триматимеш свій страх при собі, як найдорожчу краватку, що дедалі тугіше стискає горло?
і скільки вузлів ти ще зав'яжеш для того, аби змусити себе остаточно замовкнути?
я не питаю, що я буду робити без твого голосу,
який корінням заплівся в моє волосся,
не питаю, бо все одно його вже не висмикнути..
