Скільки мені лишилося з тих часів –
Рідного й не забутнього – не злічити!
Пахощі хвойні темних густих лісів,
Тепле гніздо лелече, на грабі звите…
Вечір, що пахне м’ятою й чебрецем,
Стежка-хідни́к, що завше веде до хати,
Комин у космос цілиться олівцем…
На видноколі – сині кити́ Карпати
Ув океані неба, у піні хвиль
Мирно вляглись погріти вологі спинки.
Хата моя осіла, мов корабель,
Серед лілових повеней материнки.
Вікна мої розчахнуті в білий світ,
Скупаний у медах, у траві пахучій.
Кличе подвір’я скрипом старих воріт,
Світять шибки́ у душу, мов лід, блискучі.
Рідного дому скромність і простота,
Все тут близьке – бери і затягуй шрами!..
Двері привітно рипнули: «Ех, Ната́…»,
Знову домів* прибило мене вітрами.
Стільки приємних спогадів що не крок:
Місяць повис на дідовому горісі,
Тут по черешні дерлася до зірок,
Скільки мені було тоді – сім чи вісім?
Там, під покровом затінку, між дерев ,
Груша тримала гойдалку за мотузки:
Я підлітаю – й страх мене не бере,
П’ятами б’ю повітря, мов скло, на друзки!
Ген біля хати тато, міцний, як дуб,
Вхопить мене і хвацько уверх підкине!
Я верещу, сміюся, кричу «Впаду!»,
Хоч розумію, паніка без причини…
Руки у тата дужі, для нього я,
Мов невагома гілочка чи стеблина.
Мить – і вже кличуть в мандри густі поля,
Сонцем рудим всміхається літня днина.
Вже наслухаю шерехи у траві –
Коників і джмелів дивовижні соло.
Мов парасольки сонячні, деревій
Кошики цвіту порозправляв довкола.
Світ був тоді безмежним, і простота
Чи не найбільшим дивом була й дарами!
Мов крізь роки відлунює те «Ната́…»
Голосом мами…
*Домів – прислівник, діалектне, вживається у значенні «додому».
Дякую, Наталю, за такий чудовий твір! Читала і бачила своє: згорьоване,голодне,напівсиротливе,.. але таке неповторне і миле...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чомусь у ті часи навіть проблеми видавалися не такими масштабними, як зараз... Спраглі див, дитячі серця шукали затишку і безтурботності у світі, що їх оточував... І їм це вдавалося! Дякую Вам щиро за добрі слова!
Стільки приємних, реальних, життєвих спогадів в одному вірші. ТИ, Наталю, зачепила струни не тільки моєї душі (судячи по відгуках, а й усіх читачів, для яких тема дитинства, родини, рідного дому - найсвятіша! Дякую тобі, що тішиш нас чудовими віршами і освітлюєш наші душі промінням своєї поезії
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам, дорогенька, за такі світлі емоції і щемний відгук! Ця тема, справді, свята для багатьох з нас!
НАталочко, повернула ти і мене у дитинство А оце " домів" повертає саме у Перегінське дитинство Вірш - просто диво. Дуже сподобався!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Сонце, це наше, рідне! Пригадую, як у студентські роки дівчата-однокурсниці дивувалися з цього кумедного для них слова "домів"!.. А для нас, перегінських, воно було таким рідним! А коли вже наставала п'ятниця і можна було нарешті поїхати на вихідні домів - ейфорії не було меж! Дякую тобі за співзвучність думок!
Світ був тоді безмежним, і простота
Чи не найбільшим дивом була й дарами!
Мов крізь роки відлунює те «Ната́…»
Голосом мами… Розчулена, Наталочко! Дуже сподобався вірш.
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро Вам дякую, Інночко! Рада знову ачити на своїй сторінці!
соковита панорама безтурботного щасливого дитинства серед таких красот і народжуються поети прекрасний вірш
Стежка-хідни́к, що завше веде до хати,
Комин у космос цілиться олівцем…
На видноколі – сині кити́ Карпати
Ув океані неба, у піні хвиль
Мирно вляглись погріти вологі спинки.
Хата моя осіла, мов корабель,
Серед лілових повеней материнки.
(Я підлітаю – й страх мне не бере - у цьому рядочку одруківка сталася випадково - мне - "е" загубилося)))