Розрослись тополі -
Знак сили і волі,
Біля мого двору,
Побіля воріт.
Наберусь терпіння,
Підберу каміння,
Свою спраглу душу
Понесу у світ.
Мої охоронці
Від дощу і сонця,
Дві тополі в небо
Вітами летять.
Тільки вашу душу,
Я признатись мушу,
Вітру-буревію
Легко так зламать.
Може і не треба
Прагнути так неба,
Час ламає тіло,
Долю розбива.
Добре вам тополі,
Вам всього доволі,
А у мене в віршах
Лиш гіркі слова.
Я була вербою
Тихою, гнучкою,
А тепер тополя –
Це життя моє…
Хіба що зламаюсь,
Але не покаюсь,
Бо у мене сила,
Як в тополі є…
Дякую, Любочко.
Тополь немає... Пустка у дворі...
Та вишні ще стоять, за мною плачуть.
Будинок ще не зовсім догорів...
Але живим його вже не побачу.
Журливо, Любо, щемно на душі...
І навіть вже не пишуться вірші.
Жінка-тополя... їй видно все, вона торкається неба і дружить із птахами, у неї ніжно-зелена і клейкоблискуча весна, розпушене літо, золота осінь (ммм, який запах має листя тополі восени!!!) і тихий білий сон узимку
Любов Вакуленко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую дуже. Неймовірно прекрасний комент. Але ж і дійсно люди бувають чимось схожі на дерева...
Замечательно! Октябриночка. Раз пишешь такие прекрасные стихи - верю выстоишь и не сломаешся!
