|
– Пробуджуйся, мій співучий соловейку, мій про-мінчику ясненький. З хвилини на хвилину над світом зійде небаченої краси сонце, а ти все проспиш і не побачиш. Не почуєш милозвучних пісень досвіткових пташок. Адже вони ранесенько співають. Коли настане пора співати іншим птахам, то їх спів загубиться у пташиному різно-голоссі.
Те, що говорить бабуня, вона бачить і чує вві сні – онде пташечки в зеленім розмаї виспівують-вищебечують! Із-за палаючого овиду викочується велике, заледве не на півнеба, вогнисте сонячне коло. Теплий вітрик огортає дівчинку своїм лагідним подувом.
– Мій жаворошку, моя веснівочко… Ти всю красу світанкову проспиш! – долинає до слуху крізь чарівний сон любий голос. Відчуває, що втрачає щось безцінно-дороге і дуже важливе. Схоплюється. Мить – і вже на ґаночку! Зраділа побаченому – на очах займався ясночо-лий ранок, дихав приємною нічною охолодою.
– Подобається? – запитує лагідно Хтось Невидимий. Вона всміхнулася і ствердно кивнула голівкою. Завороже-на, стоїть і милується дивосвітом.
– Весь чин моїх рук, – щоб ти була щасливою, – продовжує люб’язно говорити з нею той самий знайомий лагідний голос.
– Дякую тобі! – шанобливо вклоняється Йому. – Світ, і пахощі у ньому, і краса, і звуки напрочуд прегарні – мене зворушують до сліз.
Врочисто-тиха ввійшла до хати.
– Ти з кимось говорила? – поцікавилась бабуся.
– Я щойно із Всевишнім розмовляла…
Довгенько задумливо сиділа. А потім зненацька запитала:
– Чому пташки літають, а люди – ні, людською мовою не розмовляють, але прелюбо так співають?
– Бог дав їм крила, щоб літали в небі і співали та потішали нас піснями. А людям звелів ходити по землі – у них і тут роботи доста. Така Його воля.
– То пташки лише співають і веселять людині серце? І ні про віщо не піклуються?..
– Чому ж? Вони гніздечка в’ють, висиджують діток, їм здобувають їжу. Співати, літати їх навчають.
– О-о! Багато ж у них завданок! – вкрай подивова-ною дівчинка була. – А я і не знала… Вони співають так безжурно, безтурботно і я подумала, що ні об чім не дба-ють.
– Про одяг свій не дбають, бо Бог у пір’я їх зодягає. Не сіють і не жнуть, у клуні не складають, а Бог годує їх. А спів – то їх пташина мова. Нею меж собою перемо-вляються і Бога прославляють. Та ми для Бога найцінніші.
Замислилась.
– Вони піснями хвалять Бога, а люди – як? Піснями теж?
– Й піснями теж. У молитвах звеличують його свя-теє ім’я, заповіді люблять і поважають.
– Що то – заповіді – є? – допитується далі.
– Любити Бога всім серцем, всією душею і всім ро-зумом. Це перша заповідь. Друга – подібна до неї: любити
ближнього свого, як самого себе. І більше від цих запові-дей немає.
Зітхнула – є над чим поміркувати.
– Не переймайся, трохи підростеш – усе збагнеш. Але пам’ятай і збережи у серці на все життя: коли люби-тимеш сі заповіді – щасливою довіку будеш.
Бабуня дістає з грубки торбинку з сухариками, роз-діляє порівну на дві купки: одну ховає назад до торбинки й кладе на грубку, а другу розкладає у два глибоченькі блюдечка – собі і онучці, посипає цукром і заливає водою. У дві чашечки наливає запашного чаю, настояного на вишневих гілочках. Чай запахтів на всю кімнату! Його духмяні пахощі пахтітимуть дитині все життя…
– Ось і скінчилися наші припаси. Ще на один раз залишилося – повечеряти. І все…
– А завтра що будемо їсти?
В бабусі на вустах заясніла усмішка.
– Не будемо журитися об завтрашнім дні. Дасть Бог день – дасть і наїдок. Ми у Нього, мов на долоні, і відає Бог в чім маємо нужду. Віриш цьому?
– Вірю, бабуню.
Страх за завтрашній день якраз почав закрадатися дівчинці до серця, та бабуся вмить його розвіяла. Й одразу стало легко. І зовсім не боязко. Дитина, мов пташенятко, щиро довіряє кожному її слову. Вона до останньої крапелиночки вірить, що Бог не лишить їх на призволяще, бо Він – Всесильний і Всемогутній і бачить їхню нужду, – тож неодмінно поклопочеться про їхнє «завтра». Адже щодень повеліває сонцю сходити над землею, дає тепло і світло. Коли дрібну пташину – горобчика – не забуває, все відає, про нього дбає – то невже не попіклується про неї і бабуню? Ніні! Нітрохи не вагається. Вона довіряє Йому і любить!
– Давай, ясненький мій промінчику, помолимося, світло моїх очей.
З почуттям глибокої поваги дитина схиляє голівку, приклавши до серця долоньки:
– Боже наш милосердний, Владико неба і землі! Хай славиться Твоє святе ім’я! Хай прийде Царство Твоє і збудеться воля Твоя і на землі, як на небі. Дай на сьогодні нам, будь ласка, хліба, скільки потрібно на день. І прости нам провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашім. З ім’ям Твоїм і встаємо, і лягаємо. Ти захисток наш від усякого лиха. Не допусти, Боже, піддатися спокусі, але визволь нас від лукавого. Тобі єдиному істинному Богу – честь, хвала і слава, і нашому Спасителю Ісусу Христу повіки. Амінь!
Слова бабусиної молитви у дитячім серці сяють, мов коштовні перлини, хоча значення багатьох для неї загадкові.
– Спокуса – це що?
– Все те, що зваблює, спокушає, шкодить нам й до-водить до гріха.
– А що таке – гріх?
– Гріх… – зітхає старенька, намагаючись віднайти зрозумілі для малої дитини слова. Нарешті, як на її думку, знайшла.
– Велика провина людей супроти Бога. Можна ска-зати, це непорядний, дуже поганий вчинок, який вони не мали права чинити.
Дівчинка довгенько роздумує, зважує. Погляд її спрямований у себе.
– Моя провина теж велика?
Жінка не сподівалася на такий не по-дитячому ло-гічний підсумок й, щоб зняти тягар з її серця, запитала:
– Адже ти любиш Бога?
– Люблю.
– І Бог тебе любить. Смачного тобі, а то сьогодні від твого «все хочу знати» ми заслабнемо від голоду.
– Бабуню, ви забули подякувати за тепле сонечко, за світлий ранок, за спів пташок у розмаї.
– А ти сама подякуй. Будеш лягати спатки, й по-молись Богу. І хоча ти Його не бачиш, але Він бачить тебе і дасть тобі чого забажаєш. Проси з вірою, анітрохи не сумніваючись.
– Те, що в мене отут, – прикладає до серця ручку, – Богу теж видко?
– Так. Він і думки читає, і почуття твої розуміє. Ніщо не минає мимо Його зору.
– Я буду думати хороші думки, щоб Йому сподо-балися. Я хочу, щоб Бог любив мене.
Бабуня розуміє її вболівання.
– Не бійся, де буде скарб твій, там буде й серце твоє.
«Як важко розуміти ці слова! О-ох!»
– А що таке скарб?
– Скарб – це те, чим наповнюєш своє серце, яким багатством – небесним чи земним?
– Бабуню, а яке багатство небесне, а яке земне?
– Ну годі вже, давай будемо їстки, – поквапилася зупинити балакучку. – Смачного тобі.
«Котре з них цінніше – небесне чи земне, як знати? І де його шукати? Може, воно знаходиться десь у триде-в’ятім царстві? Як дістатися до того Царства?» – Думок у дитини так багато! – «Добре, хай потім, пізніше якось подумаю над цим… як виросту».
– Смачного і вам, – схаменулася. Хрускала сухари-ками, нахилившись над столом, бо смітити хлібом – зась! Бабуся суворо забороняє: хліб – це життя, ним треба дорожити.
Напіврозмоклі сухарики вельми смакують з цукром, а вишневий чай весною пахне. Поївши, старенька згортає зі столу хлібні крихти і кладе до рота.
– Бодай жодна не пропала…
– А можна я свої крихітки скормлю пташечкам, ад-же вони теж хочуть їстоньки?
– Віддай, моя зірочко промениста. Тобі теж буде да-но мірою доброю, щедрою, бо якою мірою мірятимеш ти, такою відміряють і тобі, – напучала вічної мудрості бабуся.
– Я даватиму мірою доброю, бабунечко, – запопа-дливо присягається дитина.
– От і добре, квіточко моя ніжнесенька, май су-мирне, лагідне серце, щоб тебе любив Бог.
– Я хочу таке мати…
* * *
Вночі хтось гучно, як їй здалося вві сні, загрюкав у двері. Ураз прокинулася.
– Це я, Марфа. Відчиніть, Тимофіївно, – впізнала голос бабусиної подруги-сусідки.
– Що за лихо привело вас опівночі? – стривожилася бабуся.
– Все гаразд, дякувати Богу. Принесла вам хліба і пиріжечків. Поставила опару, а вона у теплі так швидко підійшла, що довелося вчиняти та випікати, не чекаючи ранку. Несподівано у серце запала думка – ніби хтось під-
казав, – чи ви маєте що поїсти на сьогодні чи, мо', й окрай-чика хліба за душею? Думаю, понесу, щоб уранці було вам чим поснідати.
По хаті поплив смачний дух печеного хліба і солод-кої здоби, заколихуючи дитині теплий затишний сон.
– Ой, Марфо, голубонько, та хіба це на день – нам цього на тиждень вистачить! Спасибі велике, хай благо-словить вас Бог. Він аж завчасно подбав про нас, – розчу-лено тремтить бабусин голос.
Радість переповнює серце дівчинки і ллється через край… «Це Бог підказав бабусі Марфі, що у нас скінчи-лися припаси, бо звідки їй було знати, що ми не маємо хліба? Він і це дійство з опарою спричинив! Це Він! Він про всіх знає і дбає про кожну людину на землі!» – сяй-нула правдива думка. По щічках покотилися дві прозорі сльозинки. Вони світилися щастям… І занурюючись у глибоке море сну, дитина присягається своїм серцем: «Я не забуду цього дня ніколи! Пам’ятатиму його вічно…»
Замість епілогу
Їй все життя ясною зоряницею палав той день із сонцесяйного далекого дитинства про Того, Невидимого, але Живого, котрий йшов весь час побіля, притулком був для неї, давав їй сил, підтримував, оберігав…
В гараздах. У недолі…
В зневірі. У негоді…
І в надії!
24 лютого 2013 р.
ID:
664898
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 09.05.2016 21:17:07
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:02:59
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудово написано, смачно!
