У дня поминального дати немає –
Завжди він приходить з весняним розмаєм.
Несем свої душі, святково покірні,
Туди, де лежать-почивають покійні.
І так урочисто, і світло навколо,
Здається, що так не було ще ніколи:
Всі чисті і прибрані, щедрі на слово,
Підходять сюди люди знову і знову.
З далеких країв і з близьких вони їдуть,
Припасти щоб тут до останнього сліду,
«Пробачте», сказать, чи признатися в горі,
І аж потеплішає раптом надворі.
Збираються всі тут – не тільки родини,
Згадають про ту, чи про іншу людину.
І стільки в словах тих тепла весняного!
Шкода, що не знаєм життя неземного,
Та день цей ще, дійсно, і тим особливий,
Що кожен вертає додому щасливий.
23.04.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
Ми не знаємо про життя земне, але душа нам підказує постійно! Вона тішиться від добра.
Як у Вас: ...згадати, припасти до сліду, "пробачте"-сказати...І потепліє навколо...
Все правдиво
Дуже гарні теплі рядки. Вчора була на кладовищі - стільки людей було! І дійсно на душі стало спокійніше. А мій чоловік сказав : "Стільки поховано тут людей! Щоб усвідомити життя, варто частіше відвідувати кладовище" - цього не заперечиш!
Це ж так гарно написано... І кожен знаходить спокій для душі, відступає на задній план суєта-суєт нашого будення. Ми провідуємо померлих, розповідаючи про свій біль і радість. Зустрічаємо однокласників, односельчан, які живуть в інших містах, констатуємо факт, що ми таки старіємо і переосмислюємо життєві цінності. А ще цей день є повчальним для наших дітей і онуків, бо видно ж як хто ставиться до своїх рідних, живих і померлих. На скільки є міцними родинні стосунки. І кожен розуміє, що життєва стежка кожного цого місця не омине якби нам цього не хотілося.