А я все ще тебе не відпустила.Ти ще десь тут у цих стінах.Ти нікуди не йшов,і не збирався.Ти просто пішов,щоб згодом повернутися.Не було ніяких сумних прощань,останніх обіймів,сумних поглядів.Нічого такого не було.Це нам все здалося.Це я все собі напридумувала,сам знаєш,яка в мене багата фантазія.Знаєш,а я все ще по привичці беру дві кружки,для чаю,але тепер мені достатньо одної,але це вже виходить механічно.Буду ще довго відвикати.Хто ж тобі тепер цікаво готує чай зранку,і чи він смачний...чи знають скільки ложок цукру ти любиш кидати до чаю…Я знаю,але зараз мені цього не потрібно.А я все ще не викинула тебе з голови,схоже ти там на постійне проживання.І все,що від тебе залишилось це фотографії,які хочеться знищити,і одночасно зберегти,як найдорожчий скарб.Ну,що мені з тобою робити.Аж смішно ненавидіти тебе,а одночасно просто божеволіти від тебе.Ти просто ніяк не даш мені спокою.Бо ти усюди.Де тебе тільки немає,але не біля мене.Здається ти десь тут близько,а насправді на смертельній відстані.І не соромно постійно снитися мені,я ж через тебе зовсім не можу заснути,бо ти навіть в снах збиваєш мене з пантелику.Куди поділися твої ясні очі,які я хотіла бачити кожного ранку.Де така рідна усмішка,яка навіть в найважчі моменти не дозволяла мені сумувати.Привчити мене засинати з тобою у ніжних обіймах,щоб я від цього так довго відвикала.Навіть найтепліша ковдра просто безсила перед твоїми обіймами.Як було важко без них спочатку засинати.Просто неможливо.Дивно дякувати долі за зустріч з тобою,і одночасно ненавидіти ту мить,коли зустріла тебе.Хотіти кинутись тобі в обійми,або ж втекти кудись далеко.Залишився твій слід в телефоні,в довгих,подекуди годинних розмовах,в коротких повідомленнях.Ти поселився в сторінках мого щоденника,в сторінках моїх переживань і короткочасних задоволень.Ти залишив свій відбиток у моїй не дуже вдалій поезії.Але я мушу якось рятуватися.Повинна якось приборкати свої думки,які стали твоїми заручниками.Від цього має полегшати.Я залишу твій образ у маленьких рядках,і ув’язню його за допомогую пунктуації.Звідси тобі вже не вибратися.Ти назавжди залишишся у цих переповнених болю словах.Я намагаюсь хоч трохи від тебе звільнитись,і з кожним рядочком,з кожним віршем мені легшає.Але спогадів про тебе так багато,так ніби ти це я,і мені від цього не втекти.Мої вірші втомились тобі поклонятись.Вони хочуть бути вільними,вони не хочуть бути заручниками нерозділеного кохання.Але мабуть така їхня доля.Така доля моїх думок-підкорятися тільки тобі.І спробувати звільнитися-марна справа.Не можна втекти від того,що вселилось і живе в тобі,існує завдяки тобі.В цьому і закономірність-допоки є ти,існую я.Існую я існуєш ти.І доти мої вірші присвячені тільки тобі.Але я все ще не розумію.Чому ти мене ніяк не відпустиш.Ти здаєшся вільною людиною,а я твоя заручниця.Звільни мене.Я тобі вже давно ніхто,а ти завжди будеш для мене всім.
рада,що ти цим 
пройнявся,завжди тобі рада 
