Серце мимоволі стискається від жалю, коли бачу ніжні білі пелюстки, розкидані по асфальту на поталу людським ногам, по чорній землі - на невдячну смерть у бруді!
Хоча це так красиво: сірий асфальт у білу горошинку, чорна земля в білому мереживі!
Але ж так небережливо! Здається, надто щедро. Шкода пелюсток!
Так, нам, людям, шкода, а природа не жаліє ні за чим. З вражаючою легкістю розлучається з тим, що віджило свій день, хай воно і було найпрекраснішим!
Лиш ми, люди, намагаємося втримати біля себе все найкраще, найцінніше: речі, людей, спогади, мрії. Обплутуємося ними, ніби мумії, заживо поховані у пірамідах з життєвого мотлоху, і не бачимо найціннішої миті життя - не можемо бути тут і тепер, відпустити минуле і не тішитися майбутнім!
Чому люди не мають такого щастя: не дорожити нічим і мати все, що потрібно?
Чому цьому потрібно вчитися?
Думаю, що все має свій час, от як глибокий фурункул визріває повільніше, ніж маленький прищик. Є і сприятливі фактори, що прискорюють. Є і таке, що може уповільнити дію. І от зараз прийшла така візія, як ми вплетені у матрицю людських доль, і події у нашому житті залежать від подій, про які ми можемо і не знати.
Дякую Вам, що нагадали цю мініатюрку. Я про неї призабула.
))
Не буде квітів на землі
Земля залишиться у млі
Все буде чорне, як і бруд
А квіти, як окраса тут
Лиш квіти, листя та трава –
Земля і знову, як нова
А пелюстки відквітлих квітів
Краща із суконь - в цілім світі
Її вдягнула знов земля
А пелюстки в танку кружля
Мережать візерунком ґрунт
Та між собою ведуть гру
На кращу вишивку наряду
Хто ліпше дасть наряду раду
Все як в житті, та між людьми…
Радієм разом з ними й ми))
Мирослава Жар відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, радіємо! Дякую, Миколо, за візерунчастий коментар! Ваші відгуки не сплутаєш ні з чиіми іншими!