Зашуміли в полі верби,
в долині тополі.
Пішов козак на війноньку,
дівчина ж на полі.
Пішов козак воювати,
мила працювати.
Не знає ж бідна-сердешна,
коли ж його ждати.
Не спить вона, все думає,
не сідає їсти.
Все марніє та чорніє,
нема її місця.
Сидить собі, все журиться
та думку гадає.
Про рідного, миленького,
сердце вириває.
Про любого, хорошого,
сердце кров'ю л'ється.
Заплакала дівчинонька,
а серденько б'ється.
"Ой, козаче, орле сизий,
де ти, рідний краю ?
Повертайсь скоріше любий,
молю я, благаю !
Чи тебе та й небораку
у полон забрали ?
Не дай Боже, а коли ж, хай би й мене брали.
А чи може ти та й в бою
серденько загинув ?
Та й у землю милий світе
ти полинув ?
Нема щастя на цім світі, нема мені місця!".
Похилилася калина та й до роздоріжжя.
Закувала зозуленька у їхньому гаю.
Тихий вечір, все заснуло,
усі спочивають.
Зашуміли в полі верби,
в долині тополі.
Ось приїхав козаченько,
дівчину хоронять..
Ви, видно, Шевченка Тараса перечиталися ... Переймання стилю, чи як це сказати, наслідування, ага! - запозичення, це не графоманство, та все ж ... Якщо запозичуємо, значить, мусимо бути кращим. Але хто ж може змагатися із ТАРАСОМ?.. Тому Ваший вірш - віршомазання.
Нехай й так буде.. але ж не один
Тарас писав такою балачкою, а того й вірш, який би він не був - має право на життя.. ні за ким не гонюсь, живу й пишу в своє задоволення.
