О.Б.
Мій дім, мій дім,
Той, що був едемом,
Я колись колисав на руках, пригортав до себе.
А тепер я щоразу приходжу туди і стою біля дверей,
Так стою біля днів, що усі він зібрав.
Випікають вони яблука очей.
Надкуси не те, що зелене,
Хай воно ще побачить цей світ,
А вкуси те, що вдосталь його впізнало.
Що краплина краплиною витікало.
Я пригадую парасолю, що трималась за небо,
А дощі фонтаном здоганяли її,
І розхристані ночі, що над ранок губили всі сни -
Все кружляло танцем у мені.
Бачу там я також сліди: на стінах, килимах, стелі
І у вікні
Бо
Навіки ніколи ніщо не втрачається
Воно все має свої місця
І якщо хтось випадково посунув твого стільця,
На якому сидів, коли вперше навчився тримати ложку,
Коли вперше до тебе прийшла вона,
Коли потім дитина твоя його трішки розфарбувала,
Коли на ньому була лава, а там бабця покійна лежала,
І тихенько тобі колискову так, як і свому сину, співала,
То не слід залишати його ось так.
Так, траєкторії тієї вже ніколи стільцю не мати.
Мати печиво однак залишила тобі-мені
Тільки все це там, за дверими.
Бо так захотів, ти-я мовчання обрав замість
Того, щоб знову страждати, боротися, любити, жити.
Я запитував часто себе: «А чого у житті не моєму мені чогось хотіти»?
Мій едем, мій едем
Уже ніколи не стане домом…
