У зменшених масштабах ми не бачимо себе,
Як прикро, що дарується життя один лиш раз,
Для мрійників самотнє небо вічно голубе,
І сховане в минулому страшне поняття "час",
Відразу рушить поїзд скрізь тунелі в небуття,
Без зайвої зупинки і чекання юних літ,
Пейзажі - джерело всього життєвого знання,
І всім дано побачити в душі безмірний світ,
Він ледь звучить акцентами ранкових вітерців,
Від нього не захочеться шукати прикриття,
Спитати так хотілось би в небесних мудреців,
Навіщо нам дарується приземлене життя?
Чому проходить в темряві період помилок?
Чи бачить кожен радість скрізь вітрину вічних сліз?
Питання не зробили нам назустріч перший крок,
Та сумнівом на дні переживань переплелись,
Минуть роки, і відповідь мене колись знайде,
Миттєвою абстрактністю у втомленому сні,
А поїзд мчить, життя моє давно так само йде,
Проходячи скрізь правки, як історія війни.
Мудро... 
