Чіпляйся в сине небо безсило,
Там де літають вільні птахи.
А за спиною стомлені крила,
А за плечима довгі роки.
Тобі б відірватись від землі,
І знову в довгій безмежний політ.
В небо дивляться очі темні,
Й тримає душу тягар довгих літ.
І ти мов прикутий до скелі,
Й безсилий та скутий, мов Прометей.
Хочеш відірватись від землі,
До неба синіх й бездонних очей.
Та за спиною зім'яті крила,
Що не дають сягнуть висоти.
І вже не ангел - просто людина,
Що колись знала інші світи.
А в серці вогонь ще палає
Та лиш твою душу сковує лід.
Людина, що небо кохає,
Й знову безсило прагне на зліт.
І вогонь, що колись зігрівав -
Вже Тебе обпалив й спопеляє.
Бо раніше ти птахом літав
Зараз ж наче коріння тримає.
І вже не ангел - просто людина,
Це розплата за незкоєнний гріх.
Щось шепоче забути повинна -
Далекі стежки небесних доріг.
Ти позбудься, позбудься печалі,
Позбудься та лишися біди.
І крила стануть легші від сталі,
Май надію і птахом злети.
Десь далеко за обрій, за межі -
Де колись вже блукала душа.
Стань вільним від цієї мережі,
Що руйнує неначе іржа.
І лети, ти знову на світло -
Бездонних синіх небесних очей.
Нехай серце твоє тендітне -
Ніколи не знає темних ночей.
Дякую.
