Стихло село, Овдовіло...
Туляться в хатках самотньо
Вдови. Як сумно – вечірньо,
Тінню укриті скорботно.
Де ж ви орли, ясні соколи?
Рано у небо злетіли.
Думи слізьми ясноокими
Вдовам на душі присіли.
Де тут вина, чия в тому?-
Рано скосила їх вічність,
“ Вічная пам’ять “ удови
Тихо шепочуть на свічі.
Може себе десь замало
Рід береже чоловічий,
Може вдовина вина є..?
Сльози...і пам’ть..,і вічність...
Рани війни.Відболіло.
Голоду ехо.Пройшло.
Військо небесне злетіло,
Спить овдовіле село...
Боляче...
\Давай помовчимо хвилинку,друже...
В память про тих хто мав би право жити.
Болить душа і страшно дуже-дуже,
Сльозами горя цього нам не змити.\
А без сліз...не виходить.Віршик чудовий!!!
Шостацька Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Важку тему Ви підняли, пані Людмило! На даний час і справді у селах багатьох районів велика кількість спорожнілих будинків. До того ж, торкнулися військової тематики, самотності вдови... Зворушливо!
Шостацька Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Людочко, кланяюсь Вам за таку поезію. Надзвичайною тугою віє від неї, але ж яка тяжка удовина доля! Вам удалося передати і горе України, і біль жінок... Обираю.
Шостацька Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Найпомітніша ця проблема в селі:усіх знала,осиротілі дори.брак чоловічих рук..,самотність