Веретеном коліс я зів'ю знов дорогу далеку
І до тебе вернусь, доторкнуся чолом твоїх ніг,
Розірву павутину дощів, холоднечі і спеки,
Збережу її в мареві інших доріг.
Мати рідна моя — моє сонце, і небо, і квіти,
Вже наповнені очі щасливих непроханих сліз,
До гнізда прилетіли дорослі оперені діти,
Обніми мене в домі, до котрого серцем приріс.
Знову руки твої — теплі, наче калиновий обрій,
Доторкнуться вітрів, що в дорогах до чуба вплелись,
До чола доторкнуться вуста твої добрії-добрі –
І проллється розмова, і здійметься птахою в вись...
Бродить ніч за вікном, а розмова — як пісня колиски,
Ллється з вуст твоїх, нене, про зів’яле і вічне життя,
Пломеніють слова, а всіх згадок — незміряна низка...
Про родини, любов, про війну, про буття й небуття...
Я у кров увіллю кожне слово згорьованим болем,
До душі їх візьму, заховаю у серця вогні -
Їх просію у світ, ставши сам розквітаючим полем,
Хай добро проростає від слів твоїх, нене, в мені.
1986
