(Продовження)
Все, що діялося довкола, вже не мало значення. В Ольги з голови не йшли слова про сестер. В цьому заїзді так називали тільки їх з Марусею. Якось, на прогулянці, їхній знайомий Володя запитав:
- Чому у Вас таке дивне прізвисько?
- Та ми насправді сестри, тільки дуже несхожі, - відповіла йому Маруся, - а ті, хто нас не знає, кажуть: "водяться як сестри", бо ми на роботу, з роботи - разом. Живемо ж у одній хаті.
- А чого не схожі? - запитує Володя.
- Ой, тут все дуже просто, - відповідає Маруся, - вона схожа на маму, а я на тата.
Парубок ніяк не угамується:
- Чим доведеш, що ви рідні?
- Чим? А хоч би тим, що я зараз її ущипну...
Ольга йшла попереду і їй було надзвичайно боляче таке чути. Якби ж то старша сестра сказала: "попробуй її образити, то я тобе розірву",.. а тут: "можу ущипнути". Ну, звісно, аргумент. Чужого безкарно не ущипнеш.
Та зараз ті переживання не мали вже ніякого значення. То лише спогад, хоч і не зовсім приємний. Чому Віра запитувала у Віти про них? Чому сказала, що Петро за котроюсь їз них заглядає? Нічого такого Ольга не помічала. Заходив інколи до кімнати, слухати музику.
Неспокій закрався в душу дівчини, та поселився там на довго.
Далі буде...
