На підвіконні воском плаче свічка,
І скло вікна помножує вогонь,
Вже у дворі згустила фарби нічка,
І тягне темінь до свічок долонь.
І линуть в теплу хату тіні, тіні,
На стелі розмістившись і в кутках,
Я відчуваю в них своє, родинне,
Що в інших починається світах.
Я цих гостей ніскільки не боюся,
Хоч язики свічок і тріскотять,
Тут всі мої – діди, баби й матуся
Метеликами до тепла летять.
- Поговоріть зі мною про минуле,
Про те життя, що гідно прожили,
Про боротьбу і досвід, що здобули,
І про роки, що швидко пропливли.
Погляньте прямо в серце і..пробачте,
Ми на Землі тут часом дуже злі,
І дивлячись на нас, прошу, не плачте,
Від ваших сліз так соромно мені.
Вже скоро згаснуть вогники гарячі,
І янгол ночі перетне межу,
А тіні рідних вірю, що пробачать
За все, що як на сповіді скажу.
Підуть вони на ранок в потойбіччя,
А я лишусь у хаті за столом,
Тримаючи у пам'яті обличчя,
Де з найрідніших - свій фотоальбом.
Так, я їх не боюся, бо вірю, що мої рідні зі мною поруч, допомагають та моляться за нас на тому світі! А нм їх треба згадувати добром!Дякую, Наталочко!
Дякую, Людо, за такий трепетний і прадвивий вірш-сповідь, читаю і бачу своїх , тих кого я добре пам'ятаю, і тих про кого знаю із розповідей мами і бабусі...
Дякую. Скоро виповниться рік, як пішла з життя мама, а душа й досі не може прийняти і зрозуміти цю втрату. А разом із нею у спогади приходять і бабусі, і дідусі, і всі рідні...І від того інколи так самотньо на душі!