Мій сон був тихим та спокійним.
Ніхто не міг пророчити той день,
Коли душа втекла від зболеного тіла,
Яке жадало випити женьшень.
І декілька секунд, щоб одягтися.
Нам дали атаку, нас скоро взірве.
А мила стоїть і кричить: «Озернися!»
Я радий, що все ще моя, ще живе.
І босі ноги по росі пройшлися.
Я пам’ятаю чисте небо та весну.
Усе частіше говорю я: «Повернися!»
Але чекаю не її одну.
Я пам’ятаю як в дорогу проводжала.
Вона не знала, чи повернуся живим.
Вона кричала, і молила, і співала
Про те, що я навік її. Один.
Десь там, далеко, буде спокій, тиша,
А тут – гармати, бій, війна.
І зараз моя мила важко дише,
Бо душу їй обпалює весна.
Весна жагуча, небезпечна та страшна.
Весна, що вбила всі дитячі мрії.
Весна, яку перемогла війна.
Весна, коли ніхто не здатен діять.
Страшні роки в житті моєму почалися:
Секунди, дні і тижні не летять,
А, як на зло, повільно так сплелися,
І моя мила, люди вбиті у очах лежать!..
Я падаю… Ховаюся від сліз.
Мій сон охоронятиме весна.
Весна, яка живе серед беріз,
І п’є женьшень…
Закінчиться війна.
