Я йду дорогою на самотині,
І крізь туман крем’яний шлях сія.
Ніч тиха і простори сині,
Зоря до зорі промовля…
Небесна глибінь дивна, урочиста.
Земля дріма у сяйві голубім…
Чого в душі печальності намисто?
Чекаю що? Себе картаю в чім?
Я від життя дарунків не чекаю,
Минуле душу не ятрить.
Я волі прагну і спокою!
Забутись б тільки і заснуть!
Лише не тим холодним сном могили…
Я так бажаю вічність провести,
Життєві щоб дрімали в мені сили,
Щоб в грудях подих повнився снаги.
Щоби мій слух плекав назавжди
Солодкий про кохання спів,
І наді мною дуб прегарний
Своєю зеленню шумів…
Нискогуз А.Т.
оригінал:
Выхожу один я на дорогу;
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит.
В небесах торжественно и чудно!
Спит земля в сияньи голубом...
Что же мне так больно и так трудно?
Жду ль чего? жалею ли о чём?
Уж не жду от жизни ничего я,
И не жаль мне прошлого ничуть;
Я ищу свободы и покоя!
Я б хотел забыться и заснуть!
Но не тем холодным сном могилы...
Я б желал навеки так заснуть,
Чтоб в груди дремали жизни силы,
Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;
Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,
Про любовь мне сладкий голос пел,
Надо мной чтоб вечно зеленея
Тёмный дуб склонялся и шумел.
Лермонтов Михайло
