|
Крах
(коли завмирає час)
Дивлюся в небо -
Бачу стелю.
А марились вогні...
Навколо створюють
Пустелю.
Навколо і в мені.
Вона завжди поспішала. Летіла. Щось хапала і знову бігла…За звичкою. Та сьогодні йшла повільно, якось аж відсторонено, злегка похитуючись на високих підборах. Чи то розімліла від червневої полудневої спеки, що давно встановилась у цих степових краях, чи то настрій з самого ранку зіпсували останні новини, але бігти не було вже куди.
«Хоч би порозходилися, - промайнула думка. – А то буде, як останнього разу…».
У школі і справді було безлюдно. Добре. Тихо. Мрія…. У коридорах ще ховалася вранішня прохолода, зрідка долинали нерозбірливі уривки чужих розмов.
Рішуче прочинила двері в учительську. Нікого. Дошка оголошень майже порожня: все-таки літо.
«Запись на празднование конца года в профкоме».
«Срочно в течение дня сдать все учебники и др. литературу в книгохранилище. Убрать украинскую символику из кабинетов. Заклеить стенды со ссылками на документы, издательства и пр. Повторная проверка Управления в понедельник!».
Цікаво, в якій формі проходитиме ця перевірка. Перед очима промайнули кадри зі старої документальної хроніки, як посеред міської площі гітлерівські фашисти спалюють прапори та книжки… Це було б таким логічним завершенням усього. А яка картина для преси!
Мимовільно уявила реакцію колег на оголошення. Такі різні виразні обличчя. Міни. Кваси і гримаси. Спало на думку: «слебезували», «потішалися», «пащекували». Мовчали, ковтали, виходили…
Останнім часом колись дружній колектив педагогів розділився на маленькі острівці, люди збиралися купками і розмовляли вже більше стиха. Навіть відомі «радикали» втомилися від щоденних політичних дебатів, які рвали колектив на шмаття і заважали налаштуватися на уроки. Колишні друзі раптом втрачали інтерес до спілкування, а ще вчора непримиримі особистості несподівано знаходили спільну мову. Отак знай людей…
«Так на чому ми зупинилися, - спробувала відігнати нав’язливі думки, - ага, список…».
За дверима зашуміло, заметушилося.
- Олено Петрівно, - зрадів у прочинені двері Дмитро, - а на скільки я написав?
- Почекайте мене біля входу. Йду.
Ще раз пробігла список очима. Все добре.
У фойє купка дев’ятикласників чекала на вчительку із результатами за іспит. Вийшла посміхаючись. Струнка, охайна, привітна – учні миттєво обступили жінку, яка відразу ж загубилася у галасливій купці підлітків.
- Ну що, імениннику, порадував – п’ять, - звернулася до Данила.
- Чому не дванадцять?- трохи невдало пожартував.
- С тебя хватит! Много хочешь.
- Мне бы столько!
- Мы уже не в Украине! Забудь!
- Да тише вы! - заспокоювала Аня. – Дайте человеку слово сказать.
- … Кожен отримав результат своїх старань. Більше працював – кращі бали. Дякую Ані, Насті, Ельзарі…
Вона називала імена, намагалася жартувати, а в голові нав’язливо, як зелена муха, снувало: востаннє…
- … Бажаю успіхів на наступному іспиті. Зберіться, у вас ще все попереду. - закінчила. Видихнула. Список – на двері.
Діти поступово розходилися. «Треба було все-таки поставити Артуру чотири, - знову картала себе. – Так за що ж… Хоча … Чи варто…».
- Олено Петрівно, - перервала внутрішнє самоїдство Настя. – А що ж далі?
Лише цього зараз не вистачало. На мить розгубилася, але лише на мить:
- Далі – російська мова. Через два дні.
- Та знаю. Не про це.
- Усе буде добре, ти ж знаєш.
- А ви у нас будете?
- Я – буду. Десь. Не знаю. Ніхто не знає, – несподівано чесно.
- Я тут подумала. Може, ви б економіку нам читали, чи ОБЖ, чи ще щось там. Це ж зовсім нескладно…
- Нескладно, - посміхнулася вчителька. – Ще побачимося, Насте. Дякую тобі.
Неподалік мовчки спостерігало кілька дівчат. Настя приєдналася до гурту – і в школі знову стало тихо і порожньо.
Втомлено повернулася в учительську. Спека. Сонце нещадно засліпило простору затишну кімнату. Біля вікна дописувала звіт колега, невисока русокоса жіночка з допитливими очима. Привіталися «на автоматі». Важко впала на стілець… «Чудові діти. Пощастило з ними. Такі природні, невимушені. Прекрасне майбутнє. Чиє?.. Гірко. Шкода їх залишати. Так мало встигли…Може, не зіпсують…» .
- Читали? – кинула колега Олені.
- Про вогнище?
- Яке вогнище? – не зрозуміла та. – А, це ви про спалення розкладу? Так цього року ніхто не хоче святкувати. Може, особливо наближені і поїдуть… Ні, я про книжки. Кажуть, у середу в управлінні в мішки пакували, підшивали, підписували. Думали, на Донбас відправлять. А коли машина за макулатурою приїхала, насипом закидали. У нашої методистки – нервовий розлад…Лікаря викликали… У всіх зараз нерви. Менше треба було символіку по школах знімати. І знайшли ж кого послати – вчителя української мови. Тьху! Ходила павою: «Зніміть те, зніміть се…». Навіть у наших кабінетах нічого не залишила. От де справедливість: у кабінетах англійської можна символіку Британії вивісити, а в наших… Бояться…
- Мусять. Думаєте, раділа від того? Важко все це.
- Й не кажіть. Учора зустріла Лілю з четвертої школи. В сльозах. Каже: йду вулицею, розмовляю з мамою по телефону, аж тут на мене як накинеться якась божевільна бабця. Махає руками, репетує…Спочатку не зрозуміла, що до чого. «Фашистка, ты что себе позволяешь, вон из Крыма!..». І ніх-хто не заступився. Тепер з чоловіком ходить вулицями. А ви як, Віталик як? Документи вже подали?
- Та подали… У місцевий. У Київ не вийшло: атестат так і не вибили. Уже і через знайомих, і через міністерство наше. Усе марно. Одні слова. Або той, або той. Дарма ЗНО здавали... Може, на той рік що зміниться.
- А в Севастополі – «місті російської слави» – дали обидва атестати. Театр абсурду. Хоча, може, воно й на краще… Все-таки ближче до дому… Тримайтеся…
- Тримаюсь, дякую. Ось здам книжки, підшию роботи – і вільна як вітер.
- Додому поїдете?
- Хоч ви не питайте, – трохи роздратовано. – Кого не зустріну – тільки й розмов: коли та куди. Чому я повинна кудись тікати? Чи я що в кого вкрала… Я дома.
- А, украинцы, вы здесь, - на порозі з’явилася Василівна, шкільний секретар. – Ср-рочно к директору. А где остальные?
- Не видели. Что случилось?
- Р-разбор полётов. Да шучу. Узнаете.
У тому кабінеті ще відчувалася присутність колишнього директора. Ось величезна кришталева сова, порцелянова ваза… Кожна річ як шматок історії із життя тієї, що пропрацювала тут 25 років, а потім вирішила піти. Хоча подейкують, «її пішли». Нова ж директорка ще не звикла до чужого кабінету, тож не поспішала його кардинально змінювати чи то з поваги, чи за браком часу.
- Проходите, садитесь. Здравствуйте, с кем не виделись, - відірвалася від паперів. – А где все?
- Сейчас под-дбегут, - гукнула Василівна із суміжної з кабінетом приймальні.
- Подождем, – запала напружена тиша.
Дивно, як іноді час може розпадатися на хвилини, а ті руйнуються на секундоатоми. Ось і зараз він затамував подих і завис, як старий комп’ютер.
«Мабуть, не буде годин. До цього йде. Що ж то буде…» - намагалися вгадати.
У кабінет зайшло ще троє учителів «неактуального предмету».
- Садитесь. Все? Начнем. Ситуация у нас… - «Летящей походкой…» - перервав директорку телефон. Скинула виклик. – … следующая. Все мы люди взрослые, понимаем обстановку. Обсуждать политический аспект сейчас ни к чему. Главное, что дальше. Сейчас вопросов больше, чем ответов. Но всё идет… – «Летящей походкой…», - вимкнула нав’язливий телефон геть, продовжила, –… к тому, что предмета не будет или будет очень мало за счет внеурочки или регионального компонента…
- Так это сколько? - не витримали. – Час, два, десять?
- … Поэтому, - незворушно вела своє директорка, - на каждую школу выделено одно место для переучивания на преподавание русского языка. Понимаю, у всех – семьи, дети. Но место всего одно. Решайте сейчас, кто из вас его получит. В течение часа нужно сообщить выше.
«Який поворот! Блискавично! А стратегія! Чекаєте на шоу?».
- Я пас. – впевнено відрізала Олена Петрівна. – Как совместитель, не претендую на это место. Вирішуйте без мене.
- Хорошо. Я ожидала этого. Решайте вчетвером. Может, жребий?..
- Я тоже не могу, - сумно мовила наймолодша, родом з Херсонщини. - Меня родители из дома выгонят. Да и сама… не смогу!..
- Я отказываюсь.
- І я. Не можу. Хай інші вчать…
- Простите, я тоже.
- Как так: не смогу, - розгубилася від несподіванки директорка. - Дівчата, ви що? – змінилася раптом. – Чи ви не розумієте, що це кінець? Я сама з Харківщини, мене теж болить, як і вас. Та життя продовжується! Усім важко. Головне – не стріляють! Якось воно буде. Пристосуємось. Де наша не пропадала… Подумайте ще раз. Це реальний шанс працювати далі! У вас же діти, онуки… А досвід який. Такі вчителі… - відвернулася, схопивши телефон, вийшла.
Сонячні зайчики весело стрибали по підлозі, лоскотали за пальці засмучених жінок.
- Р-расходитесь, директора вызвали в исполком, - повідомила Василівна.
Як тіні, мовчки посунули з кабінету. У коридорі кілька учителів, які активно обговорювали сьогоднішні новини щодо будівництва чи то мосту, чи то тунелю, неприязно притихли.
- Што случілось? – поцікавилися. - Пачему такіє лица?
- Якщо сову помножити на мишу, вона все одно менша за білку.
- Што-о-о-о?
Підхопивши свої речі (кілька учнівських зошитів з творчими роботами, файли з дитячими проектами, портрети письменників та книжки) Олена Петрівна вислизнула зі школи. Але й тут не було чим дихати. Ноги слухняно понесли подалі.
З новенького білборда білозуба краля хизувалася, що тепер може викладати «родной язик». Кумедні горобці, як діти-бешкетники, дзвінко викачувалися в пилюці. Ох, багатьох нас викачають…Дві бабусі під розлогою липою голосно розмахували руками про бандерівців, які з луками вистрибують з потягів на ходу і «всех нас пєрєстрєляют». Добре, що не з’їдять…
Швидше б звечоріло… Із кожним кроком віддалась від школи. Хвилини теж уже йшли, та не уявляли, куди. Вицвіле небо дивувалося людській байдужості.
Чому ж так важко? «Мы уже не в Украине! Забудь!», - згадала пекучі слова котрогось з учнів. Це ми ще побачимо, - затиснувши зуби, - побачимо…
ID:
608564
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.09.2015 14:29:24
© дата внесення змiн: 11.05.2018 15:09:49
автор: Тетяна Бонд
Вкажіть причину вашої скарги
|
