Мені так ба́йдуже, що аж незручно.
Всі ці розмови – мов дани́на звичці.
Усе фальшиво й до нестями штучно.
…і ві́рші пилом вкриті на поличці.
Тобі не пи́шу, вже давно не пи́шу:
Нема емоцій – і нема натхнення.
Усе поли́шу, залиши́вши тишу.
Вміти пустити – теж благословення.
А часом так хочеться, аби люди навчилися не відпускати один одного так легко!
Хоча з твоїми героями все по-іншому. Байдужість, звичка, фальш... Любов не ходить поруч із ними.
Гарний вірш, Таню, я ще подумаю над цим всім, коли мені не спатиметься)
Тетяна Мерега відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таки ти права тут у всьому.
Краще подумай про щось позитивніше
Так... Вміти пустити - це не так же й просто. Але, коли вже байдуже, легкість на душі розкриває очі на минуле і на ту людину, до якої байдуже. Гарний вірш!
Тетяна Мерега відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
" Вміти пустити - теж благословення" - це точно, ще й яке. Коли ми відпускаємо, то на зміну колишньому обов'язково приходить щось нове і прекрасне.
Красиво, Тетянко, і душевно - в розумінні, що слова ллються з самої душі.
Тетяна Мерега відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я не наречие твоих откровений -потерянный в собственном существительном
отсутствие прилагательный в псевдообщении
- имя второе моё в нарицательном...
останусь ладонью открытой до осени
ею утрутся. опавшие демоны
в зеркале брешут серебряной проседью
возможно абстрактно, возможно сознательно...
Тетяна Мерега відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А от це зрозуміти важче.
Дякую за оцінку і відгук.