(пам'яті Поліни і Христини)
У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.
Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.
А потім—і Різдва уже не стало.
І всі її брати кудись пропали
(Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.
У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.
Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.
Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.
Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.
І знов рушають пам'яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про го́род,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.
Тут -- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...
Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам'яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.
Вікторія Торон
Затишний і трошки сумний поетичний портрет. Аж уявилися ті дві літні нерозлучні подруги, ніби мальовані пензлем ранніх імпресіоністів. Спасибі за поезію.
гарна розповідь, корисна для роздумів...у кожного своя доля...
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, і коли зустрічаються люди із дуже різним малюнком долі
і починають спілкуватись, результат буває і зворушливий, і сумний, і комічний водночас.
Дякую.
Киянка-городянка i селянка-вiнничанка...
Нажаль,вiдсутня помiж них якась тернополянка...
Хоч пiдозрюю, що її не сприйняли б вони,
Адже, ментальнiсть не така в кобiт Галичини.
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. Щодо галичанок--Вам і карти в руки! В них, дійсно, трохи інша психологія, інший світогляд, і я віддаю належне і їм, і галичанам в цілому.
О, яка панорамна картина. А всьому розбурханому століттю, втіленому у двох стареньких, риску підводять старість, самотність, а тоді - і смерть, яка прийде і до малих, і до великих. "Смєрть всєм владєєт", як стверджувало Зєрцало грєшного отця Фьодора. Гадаю, саме тому бабусі перебирають спогади, а не розмірковують про сенс буття: вони його вже скоро побачать на власні очі.
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
