В знеможенім тілі страдає душа,
Так прагне роздолу і волі,
Прикута до ліжка їй хата чужа,
Десь думка гуляє по полі.
Заплющені очі, а сон не іде,
Думки не дають душі спати,
Так хоче ще жити, та тіло слабе,
Лишилось хіба існувати!
На небі он хмарки в обійми беруть,
Останні синявини неба,
Вже ясні промінчики сонця пливуть
За обрій. Душевна жалоба!
Згадалися радісні, сонячні дні,
Весна кругом квіти кидала,
Аж поки підкралась хвороба в пітьмі
І так безпощадно все вкрала!
Дуже боляче бачити безпорадних, хворих людей. Моя бабуся пролежала в такому стані 10 років, на сьомий чи на восьмий почала писати вірші. Це інший світ, в якому хворіти можна лише душею... мені подобається, гарно
горлиця відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Знаю людину, яка була спаралізована, а вірші писала тримаючи олівець в губах. Видала сім віршованих збірок. Багато її віршів поставлено на ноти і співаються на Буковині. Дякую за відгук.
