Закриваючи за собою двері, Дейк старався привести у норму збите дихання.
Він тікав від однолітків зі школи, що не давали йому спокою відтоді, як побачили, що він розмовляє сам з собою.
Насправді, все було не так.
Дейк сидів на сходах будинку його сестри, що жила поряд зі школою, як повз проходила компанія з його школи: типові розбишаки та хулігани. Зайнятий розмовою з Кру Дейк нікого не помітив, через що пізніше пожалкував.
Слухати у свою адресу слова типу «ненормальний» було не так боляче, як постійні підніжки та копняки без причини.
Чому вони чинили так, якщо Дейк всього лиш розмовляв з другом?
Все просто: Кру – кишеньковий друг.
Вони не помітили когось іще крім Дейка, що, як їм здалось, розмовляв сам з собою.
Питання залишається: навіщо вони чинили так, навіть якби Дейк дійсно розмовляв сам з собою?
Все просто: страх.
Дорослі люди уникають незрозумілі для них речі, таким чином заодно ігноруючи невпевненість, що слідує кроком. Та діти стараються здолати страх відомим для них чином. Якщо дорослі ігнорують, то діти не помічають, що своїми словами чи вчинками змушують когось страждати, відчувати себе приниженим морально та безсилим фізично проти тих, хто нападає.
Вважаючи, що їм вдасться викорінити ненормальне, те, чого вони не можуть зрозуміти, з часом вони починають насолоджуватися своєю жорстокістю. З використанням фізичної сили приходить розуміння того, що ти легко можеш справлятись з слабшими від себе. Відчуваючи цю владу, вони насолоджуються нею настільки, наскільки це можливо для їх віку, коли кулаки випереджають здоровий глузд та здатність мозку нормально функціонувати, тобто думати.
Дейк віддихався та присів на ціпочки, розшнуровуючи кросівки. Стараючись не допускати негативних думок він побрів до своєї кімнати та опустився на ліжко не усвідомлюючи, що вони давно поселились у його голові.
У відчаї опустивши плечі Дейк дістав кишенькового Кру та невідривно дивився на нього протягом декількох хвилин. Кру мовчав та з викликом так само дивився прямо в очі друга. Зітхнувши, Дейк начепив маску з байдужим виразом обличчя та залишив Кру наодинці в кімнаті, а сам покрокував до вітальні з величезним телевізором.
- Дейк? – схвильовано покликав Кру, та його проігнорували. – Ти знаєш, що вони не праві. Не дозволяй їм впливати так на тебе.
Дейк додав звуку та схопив свої коліна обома руками, продовжуючи дивитись в одну точку. Його очі були скляними, в них віддзеркалювалась погано прихована образа.
Його не любили, тому що не розуміли.
А не розуміли, бо не хотіли, ба навіть гірше – не збирались спробувати.
Чиста душа, стикаючись з жорстокістю та яскраво вираженою зневагою до своєї особистості поступово звикається з думкою про те, що, можливо, діло справді не в тому, що люди не піклуються про почуття інших. Натомість, колись незламний бар’єр, наповнений добротою до оточуючих, руйнується, розсипаючись на маленькі крихти.
Якщо грубість здатна поховати в чистій душі сумніви, то жорстокість з часом не вагаючись пускає коріння так глибоко всередині, що просту образу замінює відповідна жорстокість.
Кру аж ніяк не був причиною гірких почуттів Дейка. Він, за іронією долі, зайняв позицію того, хто не докладаючи зусиль в такому ранньому віці лиш своїм існуванням допоміг другові зрозуміти, що світ, як і усе у ньому, має дві сторони.
Коли прийшов час пізнати просту істину, заодно й настала пора для Кру пояснити, що Дейк може і повинен обрати.
Інколи той, хто, здається, приніс вам страждання, допомагає їх позбутись.
Коли декілька років тому Дейк знайшов Кру біля маленького лісу за містом, він подумав, що потрапив у казку і відразу забажав побачити більше чудес. Та Кру виявився єдиним чудом, що трапились йому у житті.
До останнього вагаючись у своїх сумнівах, Дейк не відразу почав довіряти Кру свої таємниці та сокровенні думки, які ніколи не зрозуміти батькам чи іншим одноліткам.
Дейк ледве справлявся з почуттям щастя, що наповнювало його зсередини. Разом з Кру він не був самотнім і завжди знав, що той зрозуміє найабсурдніші його думки, які, хоч і були такими, та часом не давали заснути.
І чим старшим ставав Дейк, тим більше покладався на кишенькового друга. Для нього Кру був кращою версією себе, тож саме тому інколи він думав, що справді говорив з собою. Повірити в своє щастя набагато важче, ніж дозволити сумнівам проникнути всередину та пожирати власну плоть шматками. Думки, що йому пощастило з Кру змінились думками, що звичайна людина, хоч і сповнена добрих намірів, не заслуговує цього.
Хоч якими ви з друзями не були б відданими та щирими один до одного, Дейк не вірив, що так може продовжуватись до самого кінця.
Прийшов час Кру говорити. Якою б сильною не була людина, та у момент відчаю ніщо не допоможе їй справитись так, як це зробить той, хто нагадує про світло, коли морок все ще існує.
Дейк журився не через жорстокість цього світу, він просто не знав як виживають ті, хто пізнав її сповна. Він не знав як віддячити Кру за його світло.
Дейк не вірив, що люди взагалі заслуговують на нього.
ID:
594924
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.07.2015 21:36:32
© дата внесення змiн: 20.07.2015 21:36:32
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
Погоджуюсь, та головне не задирати ніс, а трішки сумнівів нікому не завадить 
Таким чином людина вдосконалюється, головне щоби не знайшла того, чого там нема ^^
