«А хлопчиськам хотілось під танки...»
(В. Висоцький)
Підняли нас серед ночі – алярм. Тобто бойова тривога. Суєта – всі кудись біжать, десь заводять мотори, десь чіпляють на себе купу всіляких залізяк. Я теж начепив – на мені було стільки металевих «забавок», як на Санта Клаусі Подарунків. Коли пролунала тривога, нам, звісно, нічого не пояснювали. У моїх нутрощах все похололо: я подумав, що москалі пішли у наступ і нами затикають діру на фронті. Зрештою, кожен подумав те саме: зараз ми дорого віддамо своє життя. Якогось страху не було. Була лише думка – нарешті: відбудеться те, чого ми так довго очікували, до чого готувались і чого підсвідомо прагнули – двобою. Отого останнього, смертельного.
Серед отого впорядкованого хаосу і метушні я помітив молоду рудоволосу жінку в однострої та з автоматом:
- Хто ця рудоволоса бестія?
(Очікував почути від майора Н.: «Та вона так само як і ти – з Ірландії.» Але почув зовсім інше.)
- Це не «руда бестія». Вона хоч і молода, але в неї вже троє дітей. Її і відправляли, і проганяли додому, але вона не їде і рветься на фронт – на передову. У неї чоловік подався служити сепарам, так його наші завалили в бою...
Збожеволіти можна. Брат на брата – це я ще розумію. Батько на сина – теж розумію. Було. Але щоб чоловік проти дружини воював у ворожій армії – це якийсь повний фрейдизм. Доконаний.
Коли екіпажі вже вантажились по самоходам, до мене підійшов солдат з мого взводу:
- А ми повернемось назад?
Спочатку я хотів вилаятись (не брудно) і пояснити в особливо популярній формі, що такі запитання в таких обставинах не задають, потім вирішив пожартувати, або хоча б сказати: «Тут не повертаються!» Але, зрештою, нічого не відповів. Я не знав, чи судилось нам повернутись. Хоч комусь.
Мені наказали повести колону з трьох «Акацій» трьох «Гвоздик», двох КШМ-ок, двох МТЛБ-ешок та двох БМП в точку А (тицьнули олівцем в карту) і там зайняти вогневу позицію. Я думав, що в мою броню (в якій я розташувався висунувшись з башти) дадуть водія до якого я вже звик: молодий високий худий хлопець років двадцяти двох з сентиментальним виразом обличчя і вічно вимащений соляркою та шміром (майже як шміровоз). Після контузії він почав сильно затинатися. І то так сильно, що його ніхто не розумів. Крім мене, звісно. Я його розумів інтуїтивно. Добряк з вічно ностальгічними думками. Любив слухати, як я читаю вголос вірші (особливо свої). Але його відправили навіть не в мою колону.
Мені дали зовсім іншого «мехвода» - звичайного сільського хлопця, йому б жито сіяти, а не воювати. Не знаю, якою машиною він керував раніше, але коли дали команду групам вперед (кому куди), водій висунувшись з люка запитав мене: «А як ця штука заводиться?» Я подумав, що це недоречний жарт, але виявилось, що він справді не знав як заводиться САУ-шка – він був перший раз за кермом бойової машини. Я хотів відбутися жартом: «Так само як трактор!» Але зрозумів, що справи кепські, якщо на чолі колони буде такий водій. А я теж поняття зеленого не мав як САУ заводиться і як нею керувати. Я вмію тільки стріляти. Один раз в житті був за кермом і то – за кермом БТР-а. На щастя мимо пробігав капітан Ч. Сунувши голову в люк, він тикав пальцем: «А ти масу вмикнув? Знаєш, як швидкості перемикати?»
Через хвилину рвонули з місця – попереду кидок на сорок кілометрів – через степ, закинуті поля, бездоріжжя. Солдати почепили на антені прапор. Вітер в обличчя, білі хмари, запах квітучого степу. Ось він – мій рідний неозорий степ Луганщини. Колись тут було поле, зараз все здичавіло – високі трави. Їх гойдає вітер – як хвилі на морі. А в голові рядки Томаса Мура:
«Духмяний дерен вкриє плоть,
А небокрай – мій храм, Господь,
В моїм кадилі вітри гір,
Молитва – думка з давніх пір.»
Самоходка долала ями і горби, її хитало, кидало, як корабель серед моря трави. Нам нами з’явився бойовий літак, що завернув на крутий віраж на низькій висоті. Я спочатку подумав, що то москальський, і уявив собі моментальний гаплик, але помітив на крилі синє і жовте, зрозумів – наш. А навколо степ. Там, за степом, у леваді ліс, за лісом річка, за річкою сепари. Долинає далека канонада – сепари в черговий раз порушили перемир’я. Якщо буде наказ, ми так долбанемо по них, що їм мало здаватись не буде.
Нарешті, точка А. Добре, що там виявились якісь кущі та дерева – заїхали туди САУ-шками і замаскували. І почались довгі години очікування наказу відкрити вогонь. Що на фронті нічого особливого не відбулось, це ми вже зрозуміли, але думали, що сепари спробували піти у наступ і зараз почнеться серйозна перестрілка. Але наказу відкрити вогонь не надходило. Ми рили укриття і чекали. Спали просто неба на траві – добре, що червневі ночі короткі. Поруч росла осика і тріпотіла всю ніч мені листям, розповідаючи про щось таємниче.
Я лежав на траві, дивився на зорі і думав про мій нещасний край, що його вразила чужоземна пошесть моровиця. Згадались слова Габріеля Гарсія Маркеса про інший край – теж оксамитовий і теж сонячний: «Це, либонь, якийсь невідомий нам різновид холери. Бо кожен мрець має в потилиці дірку від кулі.»
А ще згадався ще один майстер писати іспанською – мовою якою люди говорили з Богом. Теж Гарсія, тільки не Габріель, а Федеріко. Лорка.
«Смерть
входить в таверну,
виходить з таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари...»
Наступного дня наказу стріляти ми так і не дочекалися. Натомість: переміститися в точку Б – це ще за сорок кілометрів від нашої нинішньої вогневої. Знову рев моторів і вітер в обличчя. Тільки степ вже пахнув не квітами, а полином.
Коли через кілька днів ми повернулися на базу – всі вкриті товстим шаром пилюки, що прилипла до наших спітнілих облич, всі сірі, брудні, просякнуті запахом вихлопів і солярки – в душі наростало лавиною розчарування та невдоволення – ми так і не постріляли в се парів, а так хотілось, так жадалось. Бій гуркотів десь далеко, а ми знову виявились не при ділі, так, напоготові, про всяк випадок... А солдати так рвалися в бій... Так хотіли помститися сепарам за все!
Якийсь солдат запитав мене, як ми провели час. Я радісно почав розповідати: «Влаштували ми пікнічок на природі – приїхали, розпалили вогонь, засмажили шашлики. Потім натесали кілків з осики – думали вампіри вночі прийдуть. Але ні вампіри, ні упирі, ні зомбі так і не прийшли. А наступні дні ми загоряли на жовтому піску, купалися в морі, нам привезли пиво і креветок – все безкоштовно!» Солдати співчутливо подивились на мене і на моє сіре від пилу обличчя. Хтось сказав: «Капітану сонце в голову напекло...»
У меня мечта: подержать в руках, полистать, перечитать напечатанную в типографии книгу твоих фронтовых заметок. Всех-всех. Причем обязательно (как минимум) на украинском и русском языке. Мечтам свойственно сбываться. Ты только живи, и пусть Бог тебя бережет.
Любовь. (здесь - Любаня)
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Надеюсь, что когда-нибудь это осуществится - книгу я дорабатаю и опубликую. Вот только вернусь домой....
це потрібно друкувати, перекладати іншими мовами, схожими й не схожими на нашу: вся планета має знати, що таке війна і як вона калічить людину, а тих, що на керівних посадах, треба змушувати це вчити напам'ять, а ще краще - реаліті, без охорони й спецсупроводу...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Шкода, що я не маю часу на переклади своїх творів. Ледве вдається знайти час, щоб набрати твори написані в записнику і опублікувати в мережі.....
Дякую за відгук і розумінння! 
