Серед зеленого поля майоріли кульбабки, ромашки, волошки…. Над ними літали різнокольорові метелики. Кругом краса!
Якось долинула до однієї жовтоголової кульбабки розмова дідуся з онукою. Дівчинка збирала квіти для свого віночка.
- Дідусю, ця квітка - одне велике сонце, яке вранці будить мене, - промовила дівчинка і спрямувала свій погляд на кульбабку.
- Справді, Оленко, якщо уважно придивитися, то воно й так…
Вони пішли, а кульбабка все міркувала й міркувала, що навіть сон їй наснився, начебто вона – денне світило.
Загордилася. Хвалить-вихваляє себе цілісінький день.
- Я – сонечко! Подивіться, яка я гарна… Дякуйте мені, що поруч зі мною на полі зростаєте…
- Воно усім гріє, дає життя. А ти? – відповіла їй Ромашка, яка росла біля неї.
Сонце дивилося на них і мовчало.
А наступного дня жовтоголова перетворилася на диво дивне: жовта квiтка покрилася бiлим пухом, який зiрвав i понiс вiтер. Уже ніхто з мешканців поля не пізнав хвастливу красуню. Де ж вона поділася?
