За звичкою, встанеш рано,
Неначе зібрався в дорогу.
Мовчить телефон затято.
Зрадливо мовчить телефон.
Вода з золотого крана
не годна вже змити тривогу:
ці руки у плямах крові—
це сон, це ж був тільки сон?
Хапаєш рушник блакитний
За скільки там сотень євро,
Втираєш її гарячково,
А руки червоні й край.
Та ну його, то наснилось.
Це просто ти весь на нервах.
Та раптом у серце штрикне:
Господи, не покарай!
А в дзеркалі—очі, очі,
Дитячі, юначі, дівочі,
Відкриті уже навіки,
Вдивляються в небуття
І бачать, що ти не можеш
Цей гріх на собі носити.
Мов каменем придавило,
І це вже на все життя.
Отрутою тобі стане
Вода із річок Вкраїни.
Геть зникне з повітря кисень,
І згіркне вкраїнський хліб.
Безсмертні Небесні Сотні,
Бо пам'ять про них—нетлінна.
Що ж скажуть твої нащадки?
Хіба що плюнуть на гріб.
