Не чикалось… Обізвався.
Знову голос прорвався.
І знову ж таки про наболіле,
Яке є чорним, а для когось – біле.
Гуляю собі по вулиці
І усмішка сіяє на лиці,
Розмірковую про науковий прогрес
І тут маєш, – на очі людський регрес.
Граються діти в міліціонера й алкаша.
Невже у них лежить до цього душа?
Цьому не знаходжу ніякого оправдання,
Але все таки зникає моє здивування.
Постає перед мною та ж сама картина,
Але в головній ролі тепер вже не дитина,
І наскільки я зрозумів, це була мабуть не гра,
Де по завершенню під оплески кричать: «Ура».
І тут таки з’явилися запитання,
Які змусили вийти із мовчання.
Чим більший, тим дурніший?
І що є зло, а хто ще гірший?
Як закладений процес самозбереження,
Коли з народження існують обмеження,
Перетворився в реакцію самоліквідації,
Яка призводить до Людино-руйнації?
Чому наркотики, куріння, алкоголь
Ламають-забирають мільйони доль,
А ті, хто мали б взяти це під контроль,
Контролюють: наркотики і алкоголь?
Невже тепер престижно для жінки
Бути дівчиною легкої поведінки?
І чому головніший титул «принцеси»,
А ніж просто кохана? От такі процеси.
І не думайте, що горю бажанням про це писати.
Та волів би я цього не бачити ніколи і мовчати.
Та не можу я мовчати,
Коли хочеться кричати.
