По стежині батьків, що вже довго ночами не снилась,
Крізь серпанок смерек і тривогу осінніх димів,
З тягарем подарунків, прожитих років і помилок,
Я вертаюсь додому, як кажуть гуцули: домі́в.
Промайнуло стрижем тут дитинство моє босоноге,
Так раптово відцвів легковажної юності сад,
Звідси вирушив я у незвідану першу дорогу,
І матусі своїй обіцяв повертатись назад.
Я вертаюсь домів, і дай, Боже, щоб це - не востаннє,
Бо я серце своє назавжди залишив Верховині...
Я вертаюсь сюди, щоби знову поглибити рани,
Які точно ніколи вже не заживуть на чужині.
незвично коротка і надяскрава замальовка суму людського. коли хтось торкається теми цьої - поеми пише, а там і думка загубиться, і полови намішається, і сум зникне між багатослів/ям.
у ви так гарно змогли про таке печальне у житті чи то вигнаннця, чи емігранта, чи заробітчанина, чи просто того, хто постелив свої шляхи по світах - а вернутися мусить: бо так десь болить, що душею звеш, бо так серце тисне...
гарна річ. чоловіча
Дантес відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
О! Что-то сегодня все ностальгируют по родному дому
Поглибити (рани)? А может, восстановить силы, напитаться энергетикой от родной земли, как Антей?
Дантес відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну да, набраться, напиться - а потом придет гребаный Геракл, взвалит на плечи и потащит в Одессу на работу
Что-то и в самом деле загрустилось. Надо менять тему