Я вмер?
Він підвівся. Навколо була суцільна темрява, але стомлене і від того надміру чутливе тіло відчувало незатишну тисняву стін. Рука торкнула холодної, осклизої і бридкої підлоги.
Я вмер?
Підійшов до стіни, почав намацувати двері.
Дверей не було.
Він був байдужим, бо житття, яке він, здавалося, втратив, не мало, на його думку, ніяковісінької цінності. Але ця тиша починала надокучати.
Чорти б вас побрали!
Я вмер?! Вирвалося якось надміру гучно, що аж самому добряче ляснуло по вухах.
Годі.
Годі що?
Голос. Такий несподіваний, що навіть не встиг здивуватися.
Годі скиглити.
Та я й не скиглив.
Не скиглять мовчки. Голос. Трохи різкуватий, але який же до біса приємний!
Стривайте, давайте все ж по порядку. От ви ким будете? Бо я оце застряг у якійсь вузесенькій, аж якійсь нікчемній, чи що, кімнаті, і ніхто, бачите, не воліє відчинити мені двері. Розумієте?
Це не в моїх повноваженнях.
Що саме?
Відчиняти двері.
То що ж тоді у ваших? Всміхнувся із болем. Зрозуміло, що ніхто його визвояти не збирається. Але принаймні є з ким поговорити.
В моїх? Гм... Запнувся. В моїх...
Як тебе звуть?
В мене немає імені.
Брешеш.
Брешу.
Та мені байдуже. Що мені од того імені.. Притулився обличчям до вологої стіни.
Послухайте, головне — це вчасно заплющити очі. І боятися не варто.
Так, не варто.
Та хіба ж я боюся?
Будете.
То виходить, що ти все знаєш? Заплющити очі... І сміх, і гріх.
Як вірно...
Що вірно?
Сказали. Сказав.
Дивний ти.
Просто вір мені.
Брешеш, а кажеш вірити. Торкнув обважнілою долонею стіни, ніби намацуючи чиєсь обличчя. Сам собі здивувався. Зітхнув.
Ти не вмер.
Оце полегшення. Сумно.
Але скоро вмреш.
Ба, навіть легше.
Ти не боїшся?
Боюся? Ніби перший раз вмираю... Зітхнув стомлено.
Дивний ти.
То виходить ми схожі.
Я напевне боявся б. Так, неодмінно. Якби...
Якби що? Звів голову догори.
Нічого. Очі в тебе красиві. Красиві, але нещасливі.
Цікаво. Шкода, що я не бачу твоїх. Пробач. Аж надто тут темно.
Гм, вчасно заплющити очі...
Тиша.
Тиша.
Подих застиг у грудях. Ніби затвердів.
Похолов весь зсередини.
Не мовчи.
Тиша.
Не мовчи, чуєш? Чорт забирай!
Та тихше, тихше.
Триклятий біс!
Аж трохи образливо.
А що ж ти хотів?!
Шкода тебе. І полишати тебе шкода. Але вже час.
Час для чого?
Не забудь заплющити очі. Ти відчуєш коли.
Для чого час?
Час іти.
Заплющити очі...
Стривай! Як твоє ім'я?
Байдуже. А втім...
Паракліт.
Паракліт... Дивне ім’я.
Подумалось.
Чи грек якийсь, чи що...
Паракліте! Пролунало якось ніби надірвано, так, наче голос поперед свого володаря відчув майбутню муку.
Я віднайду тебе! Защеміло у грудях. Віднайду тебе, чуєш?! Стіни затремтіли — відсахнувся. Віднайду...
Заплющив очі.
Віднайдеш.
Сяйво.
Всміхнувся.
ID:
580979
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.05.2015 21:32:01
© дата внесення змiн: 13.05.2015 21:32:01
автор: KovalevskaЯ
Вкажіть причину вашої скарги
|
