Коли я палю у себе на балконі, ти завше на дереві у клітці висиш,
й десь там поміж чорних рубців білої тополі, напівмертвим, мені розказуєш,
як то ти вмер.
І кожного разу інакше.
І наші розмови, мов заіржавіле скрипіння старих воріт -
такі ж набридливі, дратуючі, давно веж позбавлені будь якого сенсу,
змушують час плисти, немов равлика, посипаного сіллю -
болить йому, пече, і виглядаю те, наче в пеклі чийсь непевний дух мучиться.
Але ти мені посміхаєшся... кожного разу дедалі страшніше й огидніше,
а я ту посмішку приймаю, адже не маю більш чого робити.
І ні поїхати від тебе, ні якось іншим чином полишити,
адже доки я курю, а ти несеш свої дикі нісенітниці,
перестаю й пам'ятати, чи бачив я колись ніч,
чи бачив сни, чи взагалі я колись прокидався.
Й відтак годинами, днями, а можливо й століттями,
замкнені ми усередині одне одного живемо,
на кшалт людей щось бачимо,
та ніколи з такими не розмовляємо,
позаяк і не має ніякої певності в тому, що навколо хоча б іще ніц відбувається.
Останнього разу ми танцювали з дощем поміж листя,
яке, раніше здавалося, ніколи, більш не виросте,
тоді я й побачив твої очі,
що яскравими калюжами писали на стінах -
"виходь, бо більше не сила".
У втомі надреальній я йду від тебе позбавленими життя шляхами,
благаючи тебе приходити кожного разу уві сні,
де ми ще можемо і хочемо кохати по-справжньому.
ID:
580226
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 10.05.2015 13:30:22
© дата внесення змiн: 10.05.2015 13:30:22
автор: Фелем Ящірка
Вкажіть причину вашої скарги
|
