Чого таки жадала ти?… Так це ж було таки кохання!!!
Чого таки жадала ти?
Коли просила в мене волю,
Розрушивши усі мости,
Залишила мене у горі.
І підло мовила «Життя»,
Усе що хочеш так буває,
Я тільки тишком навмання,
Уїхала ось так до мами.
Чого таки жадала ти?
Коли сім’ю цю зруйнувала,
Сказавши так, що все це я,
Й вину на мене полишала.
Й винила все що було в нас,
Усе що будувалось разом,
Та це ілюзія буття,
Вона лиш вміло руйнувала.
Чого таки жадала ти?
Що я не вмію так кохати,
І вірно твердити життям,
Що я тебе буду чекати.
Та ти змінилась в одну мить,
Відразу так чужою стала,
Кохання болячи горить,
Тому що ту вже поховало.
Чого таки жадала ти?
Коли руйнуєш щастя сину,
Скажи, він в чомусь завинив?
На мене звішаєш провину.
І зробиш винним скрізь мене,
Здавалося б тобі так легко,
І буде мить, син не простить,
За дії зроблені даремно.
Чого таки жадала ти?
Просивши волю її мала,
Ти не цінила мить життя,
Романтика в руках тримала.
Який кохав тебе завжди,
Життя не було так межею,
Межа кохання – була ти…
Та ти залишила одного.
Чого таки жадала ти?
Коли до сина не пускала,
Що ж ти за мати, що ж скажи…
Почни хоч знову щось брехати.
І не забудь мене винить,
Адже моя вина у всьому,
І навіть в тому що живий,
І пишу від душі це слово.
Чого таки жадала ти?
Так це ж було таки кохання!!!
Розлученням не знищиш ти,
Ті спогади, життя, бажання…
А.А. Отченко
А що ж ви скажете мені,
Коли не бачу довго сина,
І як б хотів та не крути,
Вона не хоче для дитини.
А що стосується лиш вас,
Я дійсно цьому таки радий,
Адже у вас є та сім’я,
Яку у мене все ж забрали.
І на останок я скажу,
Що вдячний вам за цю оцінку,
За твір написаний життям,
У вірші втіливши надію…
