Я вишукую давність у піднебесній вежі.
Її запах звучить лунко,
Її шати простяглися палкими літерами,
А на подолку шат тих - вихор крутливий.
Та не треба мені погляд,
Мені треба упізнання.
Його вичиню з двох смертей:
Перша - своя, особиста, за вибором,
Що заперечить другу,фізичну,
Лишивши тільки її неможливість,
Та, не скасувавши її як істину кожного живого.
Тож кому-кому,а мені не доведеться вмирати,
Як усі.
Так дійду до країв,
Де кожне слово – це анонімний тягар,
Тож там мовчать.
Натомість говорять вишневим цвітом,
Лагідністю звірів,
Мовою двох закоханих очей,
Які завжди так нестерпно близько,
Що стираються контури далини.