Он уходил...
Она стояла и молчала.
Взгляд опустил...
В ее глазах слеза дрожала.
Он дверь закрыл...
Её душа в тот миг рыдала.
Любовь убил...
Она с любовью умирала.
Он все забыл...
Она все помнила и знала.
Он отпустил...
Её душа не отпускала.
Он разлюбил...
Она руками обнимала.
Сердце разбил...
Она осколки собирала.
Время прошло...
Она все верила и ждала.
И словно тень...
Она в толпе его искала.
В душе сваей...
Она все чувства убивала.
И много дней...
Она тихонько угасала.
Он понял все...
Да только времени, не стало
Он вновь пришёл...
Она его уже не ждала.
Он дверь открыл...
А на полу... Она лежала
Он не успел...
Она с любовью умирала...
Як правило, я відмежовую автора від поезії, тому не сприймаю вірші, як щось особисте, а навпаки, як ситуацію яку автор пропустив через себе, прожив у своїй уяві і передав її читачу у певному вигляді...
Процак Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
От і добре.дякую за всі сказані слова. Буду до Вас прислухатись, виправлятись і вчитись. може з часом, щось з мене буде.
дуже красива історія (хоча чому власне історія - може бути цілком реальна чиясь життєва ситуація), хоч знову сумна, та в ній океан емоцій і почуттів...
Процак Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви не подумайте собі що я ображена на цілий світ...я взагаліто по натурі оптимістична людина...про те я багато раз стикалася з людьми котрих нещадно побила доля...от історії і звідти...а за милі слова дякую
Он уходил, она молчала,
А ей хотелось закричать,
"Постой! Давай начнем сначала,
Давай попробуем начать..."
Но все-таки не закричала,
Он уходил, она молчала.
Он обернулся у порога,
Свою решительность кляня,
Хотел он крикнуть: "Ради бога,
Верни меня, прости меня!"
Не крикнул и не подошел,
Она молчала...
он ушел...
***
Всегда так было, есть и будет
и для того мы рождены:
когда нас любят - мы не любим,
когда не любят - любим мы!
Процак Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00