Що мені вдіяти з цим божевіллям весни?
Як вгамувати свою неприкаяну душу?
Мокрими віями небо лазурне ворушу,
Хмари пливуть, наче пір’ям набиті човни.
Теплими пальцями міцно хапаюся за
Нитку, що сонце, мов кульку шафранну тримає…
Пахне повітря зеленим жасминовим чаєм,
Схоже, в душі назріває майбутня гроза…
Збити б усе, як вологу у хмари пухкі:
Дрібкою перцю розвіяні кривди й образи,
Поза контекстом розсипані жмутками фрази,
Де обпікають слова полиново-гіркі…
Всі попелища в тісних закомірках душі
І недовіру, помножену вдвічі на гордість –
Вилити все у чуттєве співзвуччя акордів
Цих життєдайних, нашептаних небом дощів!
Що ж мені вдіяти? Я, наче буря хмільна,
Що проти вітру здіймає обшарпані крила!..
Тільки чуттєвий порив заглушити несила,
Крокусом ніжним в душі ворухнулась весна.
«Що мені вдіяти?» - звучить риторично і, до певної міри, незвично…
Раніше ми знали, як жити далі…
А зараз звертаємося до Бога, до неба і, як ніколи до цього, нам підтримка моральна треба…
Весь час на очах сльози, чи то від вітру весняного, чи від сумних новин, та й інших достатньо причин…
То сонце яскраве на небі, а то холодний свинець, здається втікають хмари кудись навпростець, налякані війною, як і люди… Відчай, біль, гіркота і муки розривають груди…
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так і є, Оленько... Те, що раніше здавалося далеким і відстороненим, раптом увірвалося в наше життя і сколихнуло наш затишний мирний світ... Та все одно звертаємо свої надії і сподівання до Бога, щоб Він проявив своє милосердя до нашої знедоленої України і врятував наш народ. Дякую, дорогенька! Давно не чула Вас... Тому, втішена! До речі, в цю суботу буду у столиці. Якщо маєте час і бажання, можемо зустрітися десь у центрі і погомоніти.