Останнім часом натикаюся на українців, які й досі при запитанні : " Звідки ви?" продовжують відповідати-"Я русскій", хоча я добре знаю, що ці люди українці. Написався такий вірш з цього приводу... то не є висока поезія, але можливо хтось, прочитавши ці слова, згадає своє коріння...
Не відрікайся від батьків, дитино,
Ні мови, ні землі не забувай.
Не забувай гнізда свого, пташино,
І де б ти не літала, пам"ятай:
Що подлук сонця, що тебе зігріло,
Не може бути іншого тепла,
Шануй ті руки, що тебе зростили,
Куди б твоя стежина не вела,
Вітчизни не цурайся, ні коріння,
Затям у серці на усе життя:
Ти-паросток могутнього насіння,
Ти-роду українського дитя.
19/03/2015
Н.Хаммоуда
Я народилась і до 15 років жила у Якутії (гадаю, розумієте, чому), розмовляла російською, українською хіба що співала. Але переїхавши до Львова, до РІДної землі свого батька, я просто фізично відчула голос і мову своїх предків. Я пишаюся тим, що я УКРАЇНКА! Це - не пафос, це - моя душа! Без РІДної землі я просто не зможу жити!
Наталя Хаммоуда відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ларочко, я таож довго жила в Якутії, в Абийському улусі, Біла гора. Чудово, що поетклуб нас звів, в нас багато спільного. Аж сльози виступили. І в Україні ми сусіди, я з Тернопілля. Бажаю нам миру і всіх благ нашій неньці Україні. Люблю вас!
Хай буде той навік проклятий, Хто батька й край свій забува! (Володимир Сосюра)
а ще є четверта заповідь - *шануй батька і матір свою*, а значить і Батьківщину.
Наталя Хаммоуда відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Я живу за кордоном дуже довго і всякого побачила. Є люди, які за 3 роки мову "забули вкрай", я б у таких і паспорти забрала.