Ти кохаєш свою дружину…
А буває така любов?!
Тихо плачу, в суху ожину
Від усіх заховавшись знов?
Ти кохаєш свою дружину,
А я скиглю щодень при дні.
Все шукаю в собі причину…
Чи б забутися уві сні…
Ти кохаєш свою дружину,
Мабуть, щастя твоє таке,
А я нишком змахну сльозину
Й понесу… своє нелегке'.
Ти кохаєш свою дружину…
Над світами, красиво… як!
Я ж себе журю за провину:
Все не так, все не так… не так…
Ось, горіла вогнем любові,
Крижаніла, ось тут, душа...
Додала б освідчення в слові
Та кривились рядки вірша'.
Ти кохаєш свою дружину…
Я в надії веду роки,
А кохання свого вершину
Зачиню на усі замки!
Приморозила хуга днину,
Задивляюся в сизу млу.
Буду в мріях тобі за дружину…….
Ти прости мені цю вину.
Нерозділене кохання.... Дорога моя, хіба щемніше, краще можна описати? Ні... не можна... А у Вас вийшло - НЕПЕРЕВЕРШЕНО!!! Дякую!!! Ніби моїми думками та емоціями переплено рядочки вірша...
Раніше дуже критично ставився до подібних речей. Але потім, життя, можливо трохи нечистий і творчість під стать вашій мене перемінили. У світі залишилося мало справжніх емоцій, тим паче любові. Тому я за. Це надхнення, яке вище будь чого. Вірш дуже дуже хороший! Дякую.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро рада Вам, дякую за розуміння і таку непросту розмову про нерозділене кохання...
Відкриваю Вас сьогодні для себе,Тетяно.Красива,трепетна ваша поезія...кохання-це завжди світло,натхнення...іноді біль...пережити,
залишити і очиститись від болю,мріяти про нове тільки ваше кохання...мрійте...і все збудеться
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00