Вертаючись додому із роботи,
В обох руках пакунки нелегкі,
Та раптом із подвір'я, що напроти,
Донеслись гучні крики малюків:
-Давай, давай, забий в його ворота,
-Давай, давай, забий Миколі гол.
На крики обернулась я, та що це???
Хлібиною лупили у футбол!
Мені нараз в очах немов стемніло,
І подих зупинився між грудьми,
-О,Боже, як таке можливе? Хлібом?
Та що ж це відбувається з людьми?
Відчула на очех вологий трепіт,
До чого докотились ми тепер?
А мій дйдусь у році тридцять третім,
Від голоду опух і ледь не вмер.
А матінка його пішла в могилу,
Разом із ненародженим дитям,
Біда усю родину покосила,
Лиш мій дідусь один лишився, сам.
І все життя, до днів останніх вперто,
Він крихти хліба із землі збирав.
-Ой як то страшно з голоду померти,
дитино,- він не раз мені казав.
Я підійшла, підняла той буханець*,
І геть пішла, згораючи від сліз,
Один малий крутив на скроні палець,
А інші мовчки поглядали вслід.
Не дай їм, Боже , жах такий впізнати,
Як мій дідусь і рід його сповна.
Це ж треба, щоб навчила кожна мати,
Яка висока крихтам тим ціна.
