Немає слів, немає сліз, лиш біль невимовно … щоденно…
(Чиї ж це діти, Україно?
В ненависті горить їх розум..! Роздуми і відчуття на "ворожі" слова А. Пономарьової та підтримка відповіді Олекси Удайко)
Крик заледве руками тримала,
Від печалі затерпла душа.
Я неначе саму себе звала,
А сльозили рядки у віршА.
Я просила у неба покори,
Щоб зуміти пройти і цей шлях.
Шелестіли увись осокори,
Голосив на льоту сизий птах…
Гуркотіла війни канонада,
Землю рвали снаряди увись…
Розділила межею нас зрада,
Бо братами були «мо?» колись.
Крик заледве руками тримала,
Бо ні сліз, ані слів вже нема.
А душа у мовчанні кричала:
Йде війна…йде війна! І зима…
Болить така нестерпна реальність ... влучно Ви підмітили щодо братерства. Може й були братами, та то ще роки назад, а сьгодні братерство зникло, викорінилось... і от і наслідки
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Салтане, за підтримку і розуміння, давно не чулися, рада Вам
І "я просила у неба покори", щоб не відповідати злістю на "ворожі" слова, бо нам треба економити сили для гідних справ. Зв*язати солдату шкарпетки - і до якось на душі легше. Тримаймось - кожний на своєму місці! Танічко
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00