|
- Ведмедику, ми вже кілька місяців працюємо без відпочинку! Я знаю, це важливо: вивчати мікроорганізми та досліджувати зірки, але ми тільки цим і живемо. Хочу зробити видих. Хочу, щоб ти нагодував мене смачною вечерею і не вдома, - сама вона не посміхалася, але її коричнево-зелені очі сміялись.
- То куди б ти хотіла, мала? – він підійшов і легенько стиснув її зап’ястя.
- Марс. Там я ще не була. Знайомі хвалять.
- Це які знайомі?
- Приходять інколи до мене в лабораторію з матеріалами. Кажуть, там атмосферно і страви вишукані.
- Коли ти хочеш? – він грався її волоссям.
- Завтра.
Наступного вечора вони пройшли через телепортатор, віддавши за можливість завітати до ресторану «Марс» свій заробіток за останній місяць.
Чоловік і жінка опинились на білому мостику, по якому належало пройти, щоб опинитись у ресторані. За надміцним склом відкривалися види, які тішили їй око.
- Сфотографуй мене.
- Ти ж не любиш.
- Ну, я не так часто ходжу в подібні місця.
- Добре, - він зробив кілька кадрів і вони подолали місток мовчки.
Відвідувачів було небагато. «Всі розкішно вдягнені», - подумала вона, але відмітила, що їй подобається її проста чорна сукня. «Хтось навіть взяв із собою рятівний костюм», - він окинув приміщення оком. Адміністратор зустрів їх і провів в окрему кімнату з видом. Поки на кухні працювали над замовленням, вони пили вино і дивились у вікно.
- Знаєш, я і щаслива, і розчарована водночас, - вона доторкнулася до його руки.
- Чому, мала?
- Щаслива, бо ти зі мною, а розчарована тим, що… це ж просто пустеля. Пустеля, яка заіржавіла. Всі кажуть про незвичайну атмосферу… Це здирництво!
- Але на мостику ти хотіла, щоб я тебе сфотографував на фоні пустелі.
- Один раз на неї глянути цікаво, та вона скрізь і завжди однакова. Пробач. Я, здається, обрала не той заклад. Тут не надто романтично. Я хотіла, щоб тобі тут сподобалося.
- Давай пограємо у гру, - він знав, що вона завжди довго вибачається, тому вирішив чимось її зайняти.
- Яку?
- Гарно проведемо цей вечір, незважаючи на те, що не всім задоволені. Зробимо собі настрій. Прямо з цієї секунди! Гра починається!
Вона засміялась. Їй подобалося ловити його настрої, закінчувати його речення, бути продовженням його – це означало бути разом.
- Вечеряти на Марсі – є у цьому щось…поетичне, - невпевнено почала вона.
- Приємного вечора, - офіціант із сяючою посмішкою почав подавати страви.
Вони подивилися на свої тарілки. Цілком земна їжа. Він перехопив її думку:
- Завжди хотів спробувати звичайні страви на іншій планеті.
- Смачно, коханий. Ой, і, здається, з піском!
- Марс у кожній тарілці.
- Жартуєш? Я думала, тут все герметично, стерильно, підтримується необіхідний рівень кисню… Хто і як сюди заносить пісок?
- Не відволікайся, бо програєш. Подивись у вікно. Здається, буде піщана буря. Що ти бачиш у танці піщинок?
- Небезпеку. Тобто… Вибач. Красу. Я бачу красу.
- Саме так.
В приміщенні потемнішало. Спокійна руда пустеля за вікном зникала. Піщинки стукотіли у вікно, прагнули розбити його, потрапити відвідувачам у тарілки, в очі, застрягнути у волоссі, зробити їх такими ж іржавими, однорідними, як і сама планета.
Він подумав про рятівний костюм, який бачив у спільному залі. Їй він може знадобитися. Вона подумала про фільм, в якому у героїв, викинутих на поверхню Марса, повилазили очі*. Він взяв її за руку, відчуваючи тремтіння. Хтось крикнув: «Телепортатор вимкнувся! Туди потрапив пісок. Ми відрізані!» Далі крики не припинялися.
- Хочеш ще вина? – він був чуйним і уважним.
- Залюбки, - відповіла вона, цінуючи кожну секунду, проведену поряд з ним.
- Чудовий сьогодні вечір, - він посміхався так щиро, а його голос був таким теплим, що вона зробила вигляд, ніби не помітила, як на віконному склі з’явилася невелика тріщина.
* Мається на увазі фантастична стрічка Пола Верховена «Згадати все» (1990).
ID:
545342
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.12.2014 14:25:36
© дата внесення змiн: 19.01.2015 16:45:17
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
