Як страшно, іноді, думкам пророчими ставати,
В покуті каяття приходить ненависті жах.
Так сильно і безмежно лиха побажати
Тим, хто без вини тебе судив і розпинав.
Постійний галас кривди й звинувачень чути,
Немов би древнє закидання тисячі камінь.
Без боротьби терпіти, падати й вставати,
І щиро мріяти про помсту поколінь.
Роздертим на шматки, та все ж таки радіти.
Спустошеним до краю вірити в життя.
У безкінечних сумнівах усіх і вся простити,
В молитві, з вірою почати все «з нуля».
Напевно, тій годині вже давно пора настати,
Коли за кожну думку, кожну дію, гріх,
Тим, хто «людиною» спішив себе назвати
Нарешті відповісти за нелюдськість слів.
Невже колись оці думки пророчі стануть?
І загасять вогонь свій ті бездумні крикуни,
Які не судять тих, хто з тронів споглядають,
А лише тих, хто вже давно без них.
16.12.2014
