Колись
я жила на верхівці гори,
грілася вогнищем,
харчувалася сонцем,
пила дощі,
танцювала з вітрами.
Колись
я знала свої землі,
була у безпеці,
намащувала тіло жиром
і ходила снігами боса.
Колись
я обрізала коси каменем,
кричала в простір,
бігала під небом
і молилась кольоровим богам.
Колись
я народжувала одинадцять дітей,
годувала їх грудьми,
молоко текло по моїм колінам
і залишало солодкі, липкі полоски.
Колись
я розрізала своїми молитвами
кінець світу,
створюючи продовження,
яке розливалося льодовиками
і перетворювалось в океани.
Колись
моє тіло вкривали сотні візерунків,
які значили ЩОСЬ,
про що ніхто не запитував
і це було прекрасно!
Колись
мій чоловік був Богом,
який чуттями знав ДЕ я,
дощами омивав мене,
вітрами осушував мене,
сонцем зігрівав наш рід.
Колись
я не боялась нічого!
Бо то була МОЯ земля,
яка оберігала наш рід.
Минулого життя я була вирвана зі своєї землі, принесена, наче чужа насенинка, в неродючі для неї землі. Прижитися складно, хоч і проросла, невідома нікому квітка.
