О,Земле-красуне...
О, Земле, рідненька моя...
Жовтокоса панянка
у тебе сьогодні гостює.
Опустила, стомившись,
свої рученята-гілля,
Її погляд понурий
про сон недалекий віщує.
Почорнілі листки,
мов метелики в небі пустому,
Закружляли самотньо
в прощальному танго, на біс.
І, напившись осінніх дощів,
як добротного рому,
Задрімав, захмелівши,
старий позолочений ліс.
Зубожіли дерева...
тремтять від холодного вітру,
Заглядають на хмари,
чекають зі снігу перину.
І просякло криштальним
морозом ранкове повітря...
Красень-Грудень іде,
поправляючи гордо чуприну.
Не впускай Його, Земле!
Не впускай Його, Нене!
Хай іще погуляє собі
по просторих краях...
Наше сонце багряне,
й без Нього, війною згублене...
Хай заблудить... забуде,
облише намічений шлях!
Твої діти завзяті,
твої найсильніші сини,
Що виборюють кров'ю таку,
нам потрібну, свободу...
Вже відчули холодні,
огидні обійми війни...
Подаруй їм промінчик тепла...
в нагороду...
Хай не сплять ні дерева,
ні небо, ні зорі...
Хай зима білосніжна
забуде дорогу до нас.
Люба Земле,
чому ж так похмуро надворі?..
Рідна Ненько,
допоки іще такий час?...
7.11.14.
Дякую Вам, Сергію. Дасть Бог, ми їх переживемо. 
Щиро дякую Вам, Любочко! 
тужливо... 
Щиро дякую Вам, Олексо! 
