Хмари покрили небо не наше,
Сльози стікають, наче дощі,
Блискавка в небі полум’ям плаче,
Місто чуже одягає плащі.
Хто нас розрадить в краї чужому,
Витре сльозину холодну з лиця,
Тягне магнітом доля додому,
Бо цим дощам не буває кінця.
Парки з мостами, сиві тумани
І тротуари змиті дощем,
Місто шумливе, клумби тюльпанів,
А на душі тільки болі і щем.
Що буде з нами? – Питаємо часто…
Хто подасть руку, коли в нас біда,
Скільки дощі будуть лити ще часу,
Коли вернемося ми до гнізда?
Тут не почують наші молитви,
Бо тут не наші в місті Боги,
Мама далеко, сльози не витре,
Як же далеко свої береги…
Ми подорожні в місті чужому,
Доля не завжди буває легка,
Мамо, рідненька, хочу додому,
Вісточку шлю тобі із далека…
То правда - в який би рай ми не подалися, тепліше, як вдома, там не буває. Мусимо зробити все, аби наші внуки їздили по світу виключно щоб пізнати світ.
Віталій Назарук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00