Щоразу помічаю, що кожне місто світиться по-своєму. По-своєму зустрічає гостей. В кожному місті є дві касти: ті, що дивляться з балконів, і ті, які блукають вечірніми вулицями, пильно вдивляючись у вікна будинків.
Захмарніле небо — сіре і витерте. Холодний вітер проймає до кісток. Бруківка холодна, як серця мерців. Під підошвами лускають соковиті каштани. Люблю погоду за те, що вона вміє робити сюрпризи. Як би скептично не ставився до різних прогнозів, усе одно, вирушаючи в подорож, повірив синоптикам й одягнув улюблену футболку з великим дорожнім знаком «В’їзд заборонено». Хоча міг одягнутися тепліше. Це на зразок того, коли не віриш у гороскоп, але все одно його читаєш.
Залюднений вокзал приваблює самотністю, яка мешкає на його території. Тривожний спокій, наче тютюновий дим, осідає в легенях. Запах дороги приємно лоскоче ніздрі. Десятки строкатих міґрантів із величезними сумками й валізами рухаються в напрямку головної будівлі вокзалу, несуть на підошвах залишки землі обітованої. Двоє монахів — один худий і високий, інший повний і приземистий, як на етикетці «Монастирського квасу», — тягнуть за собою великі чорні сміттєві мішки. «Мабуть, у них там молитовники із зображеннями святих, уся їхня віра. Й невіра також», — подумав. «Сімьон, колу будєш? — запитав худий повного, даючи зрозуміти тонким акцентом, що він представник московського патріархату.
Прагнучи хоч трохи зігрітися, замовив у кіоску з фаст-фудом хот-доґ. «Прошу!» — з віконця висунулася рука, в якій лежав здоровенний хот-доґ. Тоді мені здалося, що то було не «прошу», а зневажливо-байдуже «на і не вмирай». Ледь не з рукою одірвав бажане тепло, дбайливо обмотане, як немовля пеленкою, білосніжною серветкою, крізь яку виступали кров’яні сліди кетчупу. З виразом переможця на втомленому обличчі, наче в Цезаря після першої шлюбної ночі, я попрямував на перон. Навіть не пам’ятаю, чи подякував.
Проте весь мій запал погас, як тільки-но відкусив шматок. Хот-доґ був холодний! Спочатку навіть здалося, що під зубами хрустять крижинки, але, як виявилося, то була лише грубо нарізана капуста. А що ж ти хотів? Усе, як завжди: ні тепла, ні сонця, ні ласки. Кепсько.
Мої сусіди в купе — двоє темношкірих. Поховавши валізи, вони витягують шахівницю і починають завзято «рубатися» в шашки. Чорні проти білих? Що ж, оригінально. Деякий час спостерігаю за грою, з часом це набридає, і я виходжу з купе. Двоє хлопців, з вигляду студенти, в купе провідника вгамовують китайця, який горлає комуністичні пісні часів Мао Цзедуна.
«Що ви йому давали?» — питає провідник у хлопців. «Нічого. Він сам», — студенти перелякано переглянулися. «Розумієте, щоб знайти протиотруту, треба знати щось про отруту. Ви пробували з ним говорити?». «Та що з ним говорити? Він зараз у такому стані, що, схоже, його і рідна мама не зрозуміє». «Поставтесь із розумінням до його нерозуміння», — порадив провідник, наливаючи у склянку мінералку.
Я відчув утому, взяв постіль і пішов у купе. Чорношкірі продовжували грати в шашки. Я заліз на верхню полицю і віддав себе в обійми Морфею.
Серед ночі мене розбудили дивні звуки. Було темно, мої супутники стояли посеред купе. Плями світла, які проникали крізь вікно, час від часу освітлювали їхні обличчя. Моє серце забилося в ритмі диско. «Він білий! Він світиться в темряві», — говорили чорні хлопці голосами, якими в дев’яностих озвучували «пальоні» фільми. «Чуєш, як пульсують молочні ріки в його жилах?» — питає чорний чорного. Я провалююся в темряву і засинаю.
Стою посеред безлюдної площі, позаду мене пощерблена стіна (Берлінська?). Переді мною темношкірий солдат з автоматом. «За що?», — кричу йому поглядом. «Ти білий», — шепоче мені солдат. «Що, якщо завтра нас усіх розстріляють? — перелякано думаю. — Поставлять до стінки і розстріляють. З людьми завжди щось стається. Все що завгодно, але щоразу не те, чого хочеш». Куля впивається мені в мозок і розриває сон на мільярди шматків.
Ранок. Темношкірі сидять одне біля одного і їдять фісташки. «Хух, — думаю, — добре, що не грають шашки». Спускаюся вниз. Один із темношкірих білозубо посміхається і простягає мені пакетик із горішками. «Окей?» — питає. Я деякий час вагаюся. «Окей!» — кажу і беру горішки.
Потяг сповільнює рух. Я повертаюсь. Повертатись не важко. Найлегше повертатись додому.
ID:
525677
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.09.2014 01:12:16
© дата внесення змiн: 15.01.2016 12:50:00
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|