Загорається день і шалено ревуть ці трибуни, заповнені вщерть,
Ні, не Музи святі пануватимуть тут, нині тут пануватиме смерть,
І коротка команда, і бій вже кипить, я колю́ і рубаю зплеча,
Кров гаряча, червона, як маки, горить на сталевому вістрі меча.
Мій противник – не ворог мені, зовсім ні, з ним нас звів хижий римський орел,
Ще учора ми пили вино разом з ним, а сьогодні один з нас помре.
Ми всього лиш раби, хоч сильніші за них, наша сила колись їх зімне,
Нехай спробує хтось із отих крикунів взяти зброю й спинити мене!
І стараюся я не дружити ні з ким, я самотній, як вовк, на цім світі,
Щоб не звів мене жереб із другом моїм, доведеться тоді його вбити.
А пісок на арені від крові змокрів, і трибуни все так же ревуть.
Я сьогодні чужого товариша вбив, значить, ще один день проживу.
Гладіатори ми, гладіатори, ave Caesar, вітання тобі!
Гладіатори ми, гладіатори, сієм смерть на потіху юрбі,
На потіху юрбі.
10.09.1995
ID:
524395
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 19.09.2014 10:44:05
© дата внесення змiн: 19.09.2014 10:54:10
автор: Олександр Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
