Старенький Бім, кудлатий, ніби хмарка,
Спокійний погляд, мудрий і сумний...
Ще наші сни ховаються у шпарки
І пахне пам'ять подихом весни.
Яким ти був – кумедним і зухвалим,
За спритним вітром нісся навздогін!
І росянисті трави лоскотали
Тебе, мов мавки, із усіх сторін.
А як удвох ховалися від хвищі,
Обтрушуючи краплі, мов разки,
І порпалися на старім горищі,
Де ночували бабині казки!..
І здмухували у небесну просинь
Кульбабок парашутики чудні,
Пірнали у розніжені покоси,
Шугали невгамовних цвіркунів!
Старенький Бім, кудлатий, ніби хмарка...
Невже й тебе завихрив листопад?
І не знайти чудесного дзиґарка*,
Що дні твої відміряв би назад?
Та стрілки вже повернуто на зиму
І я в очах уловлюю твоїх
Ні, не якусь тривогу незбориму,
А тихий смуток, чистий, ніби сніг...
*Дзиґар, дзиґарок (заст.) – годинник.
Такі брати менші стають повноцінними членами родин, а відповідно і почуття такі ж. Чуттєва робота, торкається серця ... мимоволі згадуються свої, яких уже на жаль ...
Зачепили серце, бо сама мала собак, яких ми всім сімейством любили, як рідних. Кілька років відходила після втрати, а потім серце не витримувало, дивитись на бездомне створіннячко, забирала додому.
Теплий, такий добрий, чуттєвий вірш!
Наталочко, дуже сумно... Але може Бім ще трішки поживе... Може йому ще рано у Той світ собачок... У нас минулої осені помер собака, що прожив шістнадцять років. Ми так його любили... І свинка морська моя теж... Я тоді вагітною була і так плакала за свинкою, що чоловік сварив і просив заспокоїтися. Шкода, але ніхто не вічний. Ні собаки, ні люди...
У нас минулої осені помер собака, що прожив шістнадцять років. Ми так його любили... І свинка морська моя теж... Я тоді вагітною була і так плакала за свинкою, що чоловік сварив і просив заспокоїтися. Шкода, але ніхто не вічний. Ні собаки, ні люди... 
На жаль... Сумно буде, коли одного разу приїду до мами, а нашого улюбленця вже не буде біля хати... Дякую, Ніночко! 
