Ця дівчинка не знає нікого –
Вона спить з усіма,
Вбирає голос їхніх глибоких ран,
Метастази їхніх трахей,
Криваву рвоту їхніх сповідей у церквах.
Вона витягує із їхніх грудей
Жала, глибокі наче кулі випущені
У притул, і холодні, наче стінки
Оцинкованих трун.
Вона виповнює їх собою,
Роздаючи у руки серця,
Усі в татуажах і рунах.
Блідий колір її шкіри,
Що врешті їх до лиця,
Наводить на сумнів,
Коли ж ти востаннє їла?
- Мовчи, - говорить вона, -
- Ось тіло моє, відкрите для тебе
Наче вікна у протилежних дворах,
Кохай мене, наче завтра ти можеш
Померти у своїх марних-марних боях.
- Але ж війна, війна закінчилася, мала,
Я сам бачив білі стяги і чорні хрести.
- Доки ви носите в собі злобу, - говорила вона,
Війна завжди буде між вас рости…
