Недопонятыми ходим мы по миру.
Недозволенными всплесками в корнях оживаем..,поднимаясь...
К ветру (недокормленному страннику в сердцах).
Недосказанными листьями в эфире...
Недослышанными...высохшими вдруг,падаем...
Мишенью в тире(недотёпой ,кормящим испуг)!
Недоразвитыми чувствами банкира холодно подсчитываем вслух
То что было,но не дотерпело до восхода...
В солнца ведь недуг.
Недоверчивыми мы ступаем снова в новый день,в ошибках чуть иных...
В то и дело чуждых разговорах мы теряем истинно своих.
Не колеблясь мчимся,недотрогой .
Выпустив наружу сердца стон.
С побледневшим выдохом и вдохом направляем в наши чувства ствол...
Чтобы все же встретить свет заката,кровью чтобы не запачкать тех,
Кто некстати застывал и плакал...
Раздробляя ствол свой,как орех...
Ведь нетрудно быть чуть-чуть светлее сделав шаг навстречу ясным дням...
(Но!..)
...не под силу чувствовать слабее скорбь,что пригвоздил к моим корням!..
это невероятно, вдох выдох, ствол в чувствах..
недосказанные листья в эфирах, мишень, и стон сердца, умеете вы управлять словами, слагать их в столь интересные стихи
Христина Рикмас відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Христинко, чудовий вірш! Я навіть переконувався двічі, що це саме ти (російською - незвично якось від тебе, але не менш красиво!). Натхнення тобі і світанків гарних!)
Христина Рикмас відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тю... Дуже тішусь,Діду,що незвично,що не "приїджено" прочиталось тобі Вдячна-превдячна за такий теплий відгук,друже